і звісно ж, ти не з Асторів, чия родина, я впевнена, ще й досі здає в оренду кімнати. Ти з роду Нейтлі, а Нейтлі нічого не роблять заради грошей.
— Твоя мама хоче сказати, синку, — якось ввічливо втрутився батько, докидаючи витончене і стисле слівце, що завжди захоплювало Нейтлі, — що давні статки кращі за нові статки і ті, хто недавно забагатіли, ніколи не будуть тішитися такою повагою, як ті, хто недавно збідніли.
Нейтлів батько був невичерпним джерелом таких витончених премудростей. Кипучий і рум’яний, він нагадував синові гарячий глінтвейн, і Нейтлі щиро любив свого батька, хоч і не любив глінтвейну. Коли вибухнула війна, сім’я Нейтлі вирішила, що їхній син піде до армії, бо для дипломатичної служби він надто молодий, а батькові було відомо з авторитетних джерел, що Росія впаде за кілька тижнів чи місяців, і тоді Гітлер, Черчилль, Рузвельт, Муссоліні, Ґанді, Франко, Перон та японський імператор підпишуть мирний договір і всі разом житимуть щасливо довіку. Саме на батькову пораду Нейтлі записався до школи Повітряних сил, де він зможе спокійно вчитися на пілота, доки Росія не капітулює і не буде підписано мир, і де, як офіцер, він буде спілкуватися винятково з джентльменами.
Натомість він опинився у товаристві Йосаріана, Данбара й Голодного Джо в будинку розпусти у Римі, зворушливо закоханий у байдужу до нього дівчину, з якою він нарешті таки ліг до ліжка після самотньої ночі в салоні, але майже відразу їм усе перебила невиправна сестричка його дівчини, яка без попередження вбігла до кімнати і ревниво скочила до ліжка, щоб Нейтлі обійняв і її. Повія Нейтлі, розлючена, вліпила їй запотиличника і, схопивши за волосся, витягла з ліжка. Це дванадцятирічне дівчисько нагадувало Нейтлі обскубане курча або галузку з обідраною корою; її дитяче тільце змушувало всіх, хто бачив її, ніяковіти, коли вона намагалася передчасно наслідувати дорослих, і їй завжди наказували одягтися і йти надвір погратися на свіжому повітрі з іншими дітьми. Тепер дві сестри розлючено лаялись і плювались одна на одну, зчинивши такий оглушливий галас, що до кімнати збігся цілий натовп реготливих глядачів. Роздратований Нейтлі здався. Він попросив свою дівчину одягтися й піти разом поснідати. Сестричка потяглася слідом, і коли всі троє поважно снідали у найближчому кафе просто неба, Нейтлі відчув себе гордим батьком сімейства. Але до моменту, коли вони зібралися повертатись, повія Нейтлі вже занудьгувала і вирішила, що краще піти з двома подружками підчепити когось на вулиці, аніж провести ще якийсь час із ним. Нейтлі і сестричка покірливо рушили слідом, тримаючись на певній відстані: амбітна мала — щоб перейняти ще кілька цінних навиків, а Нейтлі — щоб виїдати собі печінки в апатичній зневірі, й обоє засмутилися, коли дівчат підібрали солдати у штабній машині.
Нейтлі повернувся до кафе і нагодував сестричку шоколадним морозивом, аж у неї піднявся настрій, і потім вони пішли назад до салону, де Йосаріан із Данбаром порозсідалися у кріслах разом з виснаженим Голодним Джо, на чиєму пом’ятому лиці все ще виднілась блаженна, нерухома, переможна усмішка, з якою він виринув уранці зі свого розкішного гарему, шкандибаючи так, наче йому потрощено кістки. Пошерхлі губи й чорні синці під запалими очима в Голодного Джо дуже втішили старого розпусника. Він тепло привітав Нейтлі, зодягнутий в ту саму пожмакану сорочку, що й минулого вечора. Убогий, непристойний вигляд старого вражав Нейтлі до глибини душі, і щоразу, коли він відвідував цю квартиру, йому хотілося, щоб цей продажний, аморальний стариган поголився, причесався, одягнув чисту сорочку з магазину «Брати Брукс» і твідовий піджак і відростив собі акуратні білі вуса, так щоб Нейтлі вже не мучився від того збентеження й сорому щоразу, коли, дивлячись на нього, пригадував свого батька.
Розділ 24
Майло
Квітень був для Майла найкращим місяцем року. У квітні розцвітав бузок і дозрівав виноград. Швидше билися серця й оживали давні жадання. У квітні голубині крила відливали ще яскравішою веселкою. Квітень — це весна, а з початком весни уяву Майла Майндербайндера заполонили думки про мандарини.
— Мандарини?
— Так, сер.
— Моїм людям мандарини засмакують, — погодився полковник на Сардини, що командував чотирма ескадрильями Б-26.
— Буде стільки мандаринів, що ваші люди наїдяться досхочу, — на скільки вам стане грошей з фонду вашої їдальні, — запевнив його Майло.
— А дині-касаба?
— Продаються за безцінь у Дамаску.
— Дині-касаба — то моя пристрасть. Я завжди любив дині-касаба.