«Підприємство М і М» опинилось на межі банкрутства. Майло проклинав себе за свою колосальну захланність та дурість, через які він скупив увесь річний урожай єгипетської бавовни, але контракт є контракт і його треба шанувати, й одного вечора після розкішної вечері усі Майлові винищувачі та бомбардувальники піднялися в повітря, тут же вишикувались у бойовий стрій і почали скидати бомби на розташування полку. Напередодні він уклав з німцями ще одну угоду, цього разу — розбомбити власну базу. Майлові літаки розділились для добре злагодженої атаки і почали бомбити бензосховища і склади боєприпасів, ремонтні ангари та бомбардувальники Б-25, які спочивали на своїх стоянках, що формою нагадували льодяники на паличках. Його екіпажі не зруйнували злітно-посадкової смуги та їдальні, щоб по закінченні роботи мати змогу безпечно приземлитися й перед сном перекусити щось гаряче. Вони бомбили, не вимикаючи бортових фар, оскільки ніхто не стріляв у відповідь. Вони бомбили всі чотири ескадрильї, офіцерський клуб і будинок штабу полку. Нажахані люди вискакували зі своїх наметів, не тямлячи, куди бігти. Звідусіль чулися зойки поранених. Кілька осколкових бомб вибухнули в дворі перед офіцерським клубом, пробивши рвані діри в дерев’яних стінах і в животах та спинах цілої шеренги лейтенантів та капітанів, що стояли біля бару. Вони зігнулися від болю й попадали. Решта офіцерів у паніці кинулись до обох виходів і, не бажаючи йти далі, застрягли у дверях, мов щільна, виюча гребля з людської плоті.
Полковник Каткарт кулаками та ліктями проклав собі дорогу крізь здичавілу, збентежену масу і вискочив надвір. Він витріщився на небо, заклякнувши від подиву й жаху. Майлові літаки, що спокійно пливли над верхівками квітучих дерев — з відкритими бомбовими люками й опущеними підкрилками, зі сліпучими бортовими фарами, що блимали, мов очі велетенських, зловісних, моторошних жуків, були для нього ніколи раніше не баченим апокаліптичним видивом. З переляку полковник Каткарт глухо скрикнув і стрімголов кинувся до свого джипа, мало не розплакавшись. Він намацав педаль газу і ключ запалювання і помчав до аеродрому зі швидкістю, на яку лишень була здатна його розхитана машина, його великі, кволі руки аж блідли, стискаючи кермо, або скажено тиснули на клаксон. Раз він мало не розбився на смерть, коли рвучко, з передсмертним вереском шин, звернув убік, щоб не врізатись у натовп чоловіків, які в самій білизні ошаліло бігли в напрямку гір, опустивши приголомшені обличчя і затуливши скроні тонкими руками, як вутлими щитами. Жовті, оранжеві й червоні вогнища горіли обабіч дороги. Палахкотіли намети й дерева, а Майлові літаки все кружляли й кружляли над базою, не вимикаючи мерехтливих білих бортових фар і не зачиняючи бомбових люків. Полковник
Каткарт ледве не перевернув свій джип догори дном, ударивши по гальмах біля диспетчерської вежі. Він вискочив на ходу з машини і рвонув сходами нагору, де троє чоловіків сиділи біля пульта керування. Розштовхавши двох із них, він ухопився за нікельований мікрофон, очі в нього дико палали, а м’ясисте обличчя перекривилось від напруження. Він мертвою хваткою стиснув мікрофон та істерично загорлав на весь голос:
— Майле, сучий ти сину! Ти здурів? Якого дідька ти виробляєш? Негайно на землю! На землю!
— Навіщо так кричати? — відповів Майло, який стояв у диспетчерській в нього за спиною зі своїм мікрофоном у руці. Я тут. — Майло докірливо глянув на нього і повернувся до роботи. — Чудово, хлопці, чудово, — проспівав він у мікрофон. — Але один склад боєприпасів ще стоїть. Так не годиться, Первісе. Я вже говорив з тобою про таку халтурну роботу. Зараз негайно розвертайся й заходь знову. Тільки не квапся... не квапся. Хто спішить, той людей смішить, Первісе. Хто спішить, той людей смішить. Я, здається, вже не раз тобі це казав. Хто спішить, той людей смішить.