— Я більше ніколи не вдягну форми.
Док Деніка вислухав пояснення і відклав шприц.
— Ти впевнений, що добре себе почуваєш?
— Я почуваюся добре. Лише трохи отупів від усіх твоїх таблеток та уколів.
Йосаріан ходив по ескадрильї без одягу до самого вечора, а опівдні наступного дня, коли Майло, обшукавши все довкола, нарешті знайшов його, він сидів, знову-таки голий, на дереві неподалік від невеличкого чудернацького військового цвинтаря, де саме ховали Сноудена. Майло був одягнений у своє повсякденне ділове вбрання — в оливково-сірі штани, свіжу оливково-сіру сорочку з краваткою і лискучими відзнаками молодшого лейтенанта на комірі, і в парадному кашкеті з твердим шкіряним дашком.
— Я всюди тебе шукав, — з докором гукнув Майло до Йосаріана.
— Треба було шукати мене на цьому дереві, — відповів Йосаріан. — Я тут сиджу з самого ранку.
— Злізай і попробуй ось це, скажи, чи смакує. Це дуже важливо для мене.
Йосаріан похитав головою. Він сидів, голий, на нижній гілці, тримаючись обома руками за гілляку над головою. Зрушити з місця він відмовився, і Майлові не лишалось нічого іншого, як з відразою обхопити руками стовбур і дертися вгору. Він ліз незґрабно, гучно бурчав і хрипів, і коли врешті підтягнувся достатньо високо, щоб перекинути ногу через гілку й перевести дух, вигляд він мав пожмаканий і пошарпаний. Кашкет перекрутився і ледь тримався на голові. Майло схопив його, якраз коли той почав сповзати. Краплі поту виблискували прозорими перлинками довкола його вусиків і надимались каламутними пухирцями під очима. Йосаріан байдуже позирав на нього. Знайшовши рівновагу, Майло обережно розвернувся впівоберта, обличчям до Йосаріана. Він розгорнув цигарковий папір і простяг Йосаріанові щось м'яке, кругле і коричневе.
— Будь ласка, скуштуй і скажи, що ти думаєш. Я хочу подати це нашим хлопцям.
— Що це таке? — запитав Йосаріан і відкусив великий шматок.
— Бавовна в шоколаді.
Йосаріан конвульсивно відригнув і виплюнув відкушений шматок бавовни в шоколаді прямо Майлові в лице.
Забери це! — сердито гаркнув він. — О Господи! Ти здурів? Ти навіть кляте насіння не повиймав.
— А ти розсмакуй, — благав Майло. — Не може вона бути аж такою поганою. Хіба вже аж така погана?
— Навіть гірша.
— Але мені треба, щоб людей годували цим у їдальні.
— Нікому воно в горло не полізе.
— Як треба буде, то полізе, — прорік Майло з диктаторським розмахом і мало не скрутив собі шию, коли випустив з руки гілку, щоб значуще здійняти палець у повітря.
— Вилазь сюди, — запросив його Йосаріан. — Тут набагато безпечніше і все видно.
Ухопившись обіруч за гілку над головою, Майло боком, з крайньою обережністю й острахом, почав підсуватись до Йосаріана. Обличчя його застигло від напруги, і він зітхнув з полегшенням, коли надійно всівся поруч із Йосаріаном.
— Чудове дерево, — замиловано відзначив він тоном вдоволеного господаря.
— Це дерево життя, — відповів Йосаріан, поворушивши пальцями ніг, — а також дерево пізнання добра і зла.
Майло придивився до кори і листя.
— Та ні, — відповів він. — Це каштан. Я точно знаю. Я ж торгую каштанами.
— Як скажеш.
Кілька секунд вони посиділи на дереві мовчки, колихаючи ногами і тримаючись випростаними руками за гілку над головою: один зовсім голий, якщо не брати до уваги сандалів на рифленій підошві, другий — вбраний у тісну оливково-сіру шерстяну форму, з туго пов’язаною краваткою. Майло краєм ока, нишком спостерігав за Йосаріаном і делікатно мовчав.
— Хочу тебе дещо спитати, — нарешті сказав він. — На тобі немає одягу. Я не хочу ні в що втручатися, але мені просто цікаво. Чому ти не одягаєш форми?
— Не хочу.
Майло різко кивнув, мов горобець, що дзьобнув зерно.
— Розумію, розумію, — проказав він швидко зі збентеженим виглядом. — Я все чудово розумію. Я чув, як Еплбі та капітан Блек говорили, що ти збожеволів, я просто захотів перевірити. — Він знову чемно замовк, зважуючи наступне питання: — То ти не збираєшся її одягати?
— Думаю, ні.
Майло кивнув з удаваною енергійністю, щоб ще раз засвідчити своє розуміння, а тоді замовк, тяжко замислившись у тривожному передчутті. Якась пташка з червоним чубком промайнула під ними, черкнувши тремтливий кущ пружним чорним крилом. Йосаріан та Майло сиділи, мову альтанці, затінені звоями прозористої зелені, що спадала довкола, й оточені іншими каштанами й сріблястими ялинами. Сонце стояло просто над їхніми головами, посеред безмежного сапфірно-блакитного неба, прикрашеного над обрієм легким намистом пухких, бездоганно білих хмарин. Повітря застигло, листя повисло нерухомо, відкидаючи мереживну тінь. Усе було спокійним, окрім Майла, який раптом випростався, глухо зойкнувши, і схвильовано простягнув руку.