Насправді капелан був доволі привабливим: мав приємне, чутливе обличчя, бліде й делікатне, мов з пісковику, і живий, відкритий розум.
Можливо, він дійсно був Вашингтоном Ірвінгом, можливо, він дійсно ставив ім’я Вашингтона Ірвінга під тими листами, про існування яких не здогадувався. Він знав, що подібні провали в пам’яті не були рідкістю в медичних анналах. Насправді нічого не можна знати напевне. Він дуже чітко пам’ятав — чи йому просто здавалося, що він дуже чітко пам’ятає, — своє відчуття, що вже десь зустрічав Йосаріана до того моменту, коли вперше побачив Йосаріана в шпитальному ліжку. Він пригадав, що мав
таке ж тривожне відчуття за неповних два тижні, коли Йосаріан зайшов до його намету попросити про звільнення від участі в бойових операціях. На той час, звичайно, капелан уже познайомився з Йосаріаном деінде — у тій химерній, незвичайній палаті, що в ній усі пацієнти скидались на правопорушників, окрім хіба того нещасного пацієнта, вкритого від голови до п’ят білими бинтами й гіпсом, котрий якось опівдні виявився мертвим із градусником у роті. Але капеланове враження про попередню зустріч стосувалося насправді якоїсь набагато вагомішої і сокровеннішої події, знаменного знайомства з Йосаріаном у якусь далеку, допотопну і, мабуть, якусь цілком духовну епоху, коли він зробив те саме фатальне зізнання що, мовляв, нічим, абсолютно нічим він не може йому допомогти.
Такі-от сумніви ненаситно гризли капеланове худе, стражденне тіло. Чи існує якась єдина істинна віра і чи є життя після смерті? Скільки ангелів можуть танцювати на вістрі голки і чим займався Богу безкрайній вічності до Сотворення світу? Навіщо було ставити охоронний знак на чолі Каїна, якщо тоді не існувало інших людей, від яких його треба було охороняти? Чи були доньки в Адама і Єви? Ось такі великі й складні питання буття мучили його постійно. Однак жодне з них не здавалося йому настільки важливим, як питання доброти і гарних манер. Він обливався потом, затиснутий в лещатах епістемологічної дилеми скептика, неспроможний прийняти рішення проблем, які не бажав відкинути як нерозв’язні. Він вічно страждав і ніколи не втрачав надії.
— Чи ви коли-небудь, — повагавшись, запитав він Йосаріана, що сидів того дня в його наметі, тримаючи обома руками пляшку теплої кока-коли, якою спромігся втішити його капелан, — були в ситуації, в якій, як вам здається, ви вже перебували раніше, хоча добре знаєте, що переживаєте її вперше? — Йосаріан неуважно кивнув, а капеланове дихання прискорилось від передчуття, що він от-от поєднає у несамовитому зусиллі свою волю з волею Йосаріана і розсуне нарешті ту важку, чорну завісу, що скриває вічні таємниці буття. — А зараз ви не маєте такого відчуття?
Йосаріан похитав головою і пояснив, що déjà vu — це просто миттєве, безконечно мале спізнення в роботі одного з двох нервових центрів, котрі зазвичай реагують на подразник одночасно. Капелан слухав його неуважно. Він був розчарований, але не дуже повірив Йосаріанові, адже одержав знамення — таємне й загадкове видіння, яке поки що не наважувався розголошувати.
Не було жодного сумніву в приголомшливих наслідках капеланового одкровення: це або богонатхненне прозріння, або галюцинація, він або блаженний, або безумець. Обидві перспективи викликали в нього однакове відчуття страху і депресії. Це не було ні déjà vu, ні presque vu, ані jamais vu. Ймовірно, існували ще інші vu, про які він ніколи не чув, і одне з тих інших vu могло б вичерпно пояснити те дивовижне явище, свідком та учасником якого він став; можливо, навіть було й таке: ніщо з того, що, як він вважав, відбулося, насправді ніколи не відбувалося, він мав справу лише з аберацією пам’яті, а не з реальним відчуттям, і він насправді ніколи не думав, ніби раніше бачив те, про що думає зараз, а його теперішнє враження, ніби він колись про це думав, — це лише ілюзія ілюзії, і він лише зараз уявляє собі, що колись раніше уявив собі, нібито бачив голого чоловіка, який сидів на дереві біля цвинтаря.
Для капелана було очевидним, що він не дуже пасує до своєї посади, і він часто задумувався, чи не почувався би він щасливішим на якійсь іншій службі, як-от рядовим піхотинцем, артилеристом, ба навіть десантником. У нього не було справжніх друзів. До знайомства з Йосаріаном він з жодною людиною в полку не почувався невимушено, але й з ним також він не почувався особливо вільно, бо раптові й необдумані Йосаріанові вибухи непокори тримали капелана в майже постійній напрузі і в непевному стані приємного збентеження. Капелан відчував себе в безпеці, коли з’являвся в офіцерському клубі з Йосаріаном і Данбаром чи навіть з Нейтлі й Маквотом. Коли він сидів з ними, то не мав потреби сідати з кимось іншим; його проблема, де сідати, сама собою вирішувалась, і він був захищений від небажаного товариства всіх інших офіцерів, які завжди з перебільшеною сердечністю запрошували його, коли він підходив, а потім нетерпеливо чекали, коли він забереться геть. Надто багато людей ніяковіли в його присутності. Всі ставились до нього дуже чемно, але ніхто ніколи не виявляв щирої прихильності; усі з ним балакали, і ніхто ніколи не говорив про що-небудь суттєве. Йосаріан і Данбар поводилися з ним набагато невимушеніше, і капелан ніколи не почувався з ними ніяково. Вони навіть стали на його захист того вечора, коли полковник Каткарт знову спробував витурити капелана з офіцерського клубу: Йосаріан різко підвівся, щоби втрутитись, але Нейтлі стримав його вигуком «Йосаріане!». Полковник Каткарт пополотнів, зачувши це прізвище, і, на загальний подив, перелякано кинувся тікати, але раптом зіткнувся з генералом Дрідлом, який роздратовано відштовхнув його ліктем і тут же звелів наказати капеланові знову щовечора відвідувати офіцерський клуб.