— Вона збирається йти, — сказав він кволим, дивним голосом. — Вона не хоче залишатись.
— А чому б тобі просто не заплатити їй, щоб вона залишилася з тобою до вечора? — порадив Йосаріан.
— Вона повернула мені гроші, — признався Нейтлі. — Я їй набрид, і вона хоче пошукати когось іншого.
Взувшись, дівчина на мить завмерла, понурим поглядом пропонуючи себе Йосаріанові й Аарфі. Тонкий білий светрик без рукавів облягав кожен контур її гострих великих грудей і крутих спокусливих стегон. Йосаріан відповів на її погляд і відчув сильний потяг. Потім похитав головою.
— Баба з воза — коням легше, — незворушно зауважив Аарфі.
— Не кажи так про неї! — вигукнув Нейтлі з пристрастю, в якій чулося благання і докір. — Я хочу, щоб вона залишилася зі мною.
— А що в ній особливого? — вишкірився Аарфі з удаваним здивуванням. — Вона всього-на-всього повія.
— І не називай її повією!
Через кілька секунд дівчина байдуже знизала плечима і легкою ходою попрямувала до виходу. Нейтлі розпачливо кинувся вперед відчинити їй двері. Прибитий горем, він почвалав назад, його вразливе обличчя сповнилося смутком.
— Не переживай, — як міг, утішив його Йосаріан. — Ти ще не раз її побачиш. Ми знаємо, де збираються всі повії.
— Прошу тебе, не називай її так, — благально мовив Нейтлі, мало не плачучи.
— Вибач, — промимрив Йосаріан.
Аарфі життєрадісно прогримів:
— На вулицях аж роїться сотнями нічим не гірших повій. А та навіть не була гарненькою. — Він хихотнув зневажливо і самовпевнено. — Ну, а ти кинувся відчиняти двері, так ніби справді в неї закохався.
— Здається, я закохався, — соромливо признався Нейтлі мовби не своїм голосом.
Аарфі з кумедним подивом наморщив своє гладеньке кругле рожеве чоло.
— Хо-хо-хо-хо! — засміявся він, вдоволено плескаючи по широких боках своєї болотно-зеленої офіцерської куртки. — Шикарно. Ти закохався — в неї? Оце справді шикарно.
Того самого вечора Аарфі йшов на побачення з дівчиною з Червоного Хреста, випускницею престижного коледжу і донькою власника великого хімічного заводу.
— Ось з такими дівчатами ти повинен спілкуватись, а не зі звичайними шльондрами, як ота твоя. До речі, вона навіть якась немита.
— Мені байдуже! — відчайдушно закричав Нейтлі. — А ти стули пельку, я не хочу з тобою розмовляти.
— Аарфі, стули пельку, — сказав Йосаріан.
— Хо-хо-хо-хо! — не вгавав Аарфі. — Навіть не уявляю, що сказали б твої батько і мати, коли б дізнались, що ти тут гасав з брудними лахудрами, як оця. Не забувай, твій батько дуже шанована людина.
— Я нічого не збираюсь йому казати, — рішуче заявив Нейтлі. — Я ані слова не скажу ні йому, ні матері, поки ми не одружимося.
— Одружитесь? — Аарфі аж розпирало від поблажливої втіхи. — Хо-хохо-хо-хо! Тепер ти дійсно верзеш дурниці. Ти не в тому віці, щоб знати, що таке справжня любов.
Аарфі був знавцем у темі справжньої любові, бо вже віддавна щиро любив батька Нейтлі і перспективу отримати в нього після війни якусь керівну посаду як винагороду за дружбу з Нейтлі. Аарфі був чільним штурманом ескадрильї, який так і не знайшов свого місця в житті, відколи закінчив коледж. Це був незлобивий і великодушний чільний штурман, який завжди прощав усім в ескадрильї їхні найлютіші прокльони, коли збивався з курсу на шляху до цілі й заводив їх у саму гущу зенітного вогню. Того ж вечора він загубився на вулицях Рима і не здибав тієї пристойної дівчини з Червоного Хреста, випускниці престижного коледжу з великим хімічним заводом. Він збився з курсу на шляху до Феррари того дня, коли збили Крафта, і знову збився з курсу під час щотижневого патрульного вильоту до Парми і спробував вивести літаки до моря понад містом Ліворно після того, як Йосаріан скинув бомби на не захищений зенітками ворожий об’єкт і, заплющивши очі, відкинувся на броньовану спинку свого крісла з ароматною сигаретою в руці. Раптом ударили зенітки, і Маквот тут же заверещав у переговорний пристрій:
— Зенітки! Зенітки! Де ми, чорт забирай? Що відбувається?
Йосаріан стривожено розплющив очі й побачив попереду абсолютно неочікувані розбухлі чорні клуби розривів, що накочувались на них згори, і вдоволене, гарбузоподібне обличчя Аарфі, який з приязним зачудуванням споглядав своїми дрібними очками дедалі ближчі вибухи. Йосаріан був приголомшений. Раптом одна його нога затерпла. Маквот став набирати висоту і заскавчав у переговорний пристрій, вимагаючи команд. Йосаріан рвонувся вперед, щоб глянути, де вони, та залишився на місці. Він не міг ворухнутися. Тут він відчув, що змокрів. Він глянув униз, на свій пах, відчувши раптову слабість і нудоту. Страшна темно-червона пляма швидко повзла вгору по сорочці, немов велетенська морська потвора, готова його зжерти. Його поранено! Із просякнутої кров’ю штанини в калюжу на підлозі стікали окремі струмочки, мов незліченні, невгамовні рої рухливих червоних хробачків. Серце його завмерло. Ще один потужний удар струсонув літак. Від запаморочливого вигляду своєї рани Йосаріан гидливо здригнувся і верескнув, гукаючи Аарфі на допомогу.