Сестра Сью Енн Дакет була висока, сухорлява, зріла, струнка жінка, з випуклим, округлим задком, невеличкими груденятами і вугластим, аскетичним обличчям, типовим для жінок з Нової Англії, яке можна було б назвати дуже милим і дуже негарним. Шкіра в неї була блідо-рожева, очі маленькі, ніс та підборіддя тонкі та гострі. Здібна, жвава, сувора і розумна, вона не боялася відповідальності й не губилася в жодній ситуації. Це була повністю сформована, впевнена особистість, яка не потребувала нічиєї допомоги. Йосаріанові стало її жаль, і він вирішив їй допомогти.
Наступного ранку, коли вона схилилась над ліжком, щоб розгладити простирадла у нього в ногах, він нишком просунув руку поміж її колін, а тоді рвучко підняв вгору під спідницею. Сестра Дакет вереснула і підскочила мало не до стелі, але виявилося, що занизько, і секунд п’ятнадцять вона звивалася, скакала й шарпалася вперед-назад на своїй божественній осі, аж поки нарешті вивільнилась і з посірілим, тремтячим обличчям нестямно кинулась у прохід між ліжками. Вона відскочила надто далеко, і Данбар, який від самого початку спостерігав за сценою, без попередження зірвався з ліжка і ззаду вхопив її обома руками за груди. Сестра Дакет ще раз вереснула і, вивернувшись, відстрибнула подалі від Данбара, але тепер Йосаріан зумів підскочити і зловити її. Сестра Дакет знову відстрибнула до проходу, мов м'ячик для пінг-понгу, тільки що з ногами. Данбар пильно чатував на неї, готовий накинутись, мов яструб, але вона вчасно згадала про нього і відскочила вбік. Данбар промахнувся і, перелетівши повз неї через ліжко, з важким, голосним тріском приземлився на підлозі й знепритомнів.
Він очуняв на підлозі з розквашеним носом і тим самісіньким нестерпним головним болем, який він досі симулював. У палаті стояв страшний галас. Сестра Дакет заливалась слізьми, а Йосаріан, примостившись поруч із нею на краєчку ліжка, винувато її втішав. Розгніваний полковник, начальник шпиталю, волав на Йосаріана, що не дозволить своїм пацієнтам чіплятися з непристойними вільностями до своїх медсестер.
— Чого ви до нього причепились? — жалісливо спитав Данбар з підлоги, кривлячись від болю в скронях, що пульсував від звуків його власного голосу. — Він нічого такого не зробив.
— Я про вас кажу! — гаркнув на весь голос худий, статечний полковник. — І вас покарають за скоєне.
— Чого ви до нього причепились? — вигукнув Йосаріан. — Він лише гепнувся головою об підлогу.
— І про вас також кажу! — заявив полковник, люто обертаючись до Йосаріана. — Ви ще пошкодуєте, що хапали сестру Дакет за груди.
— Я не хапав сестри Дакет за груди, — відказав Йосаріан.
— Це я схопив її за груди, — сказав Данбар.
— Ви що, обидва подуріли? — пронизливо крикнув зблідлий лікар, задкуючи до дверей.
— Так, він справді псих, лікарю, — запевнив його Данбар. — Щоночі йому сниться, ніби він тримає в руках живу рибу.
Полковник застиг на місці, елегантно скривившись від здивування й відрази, і в палаті запала тиша.
— Що йому сниться? — перепитав він.
— Йому сниться, ніби він тримає в руках живу рибу.
— Яку рибу? — суворо спитав лікар Йосаріана.
— Не знаю, — відповів Йосаріан. — Я не розрізняю риб.
— В якій руці ви її тримаєте?
— Це залежить, — відповів Йосаріан.
— Це залежить від риби, — додав Данбар послужливо.
Полковник обернувся й підозріливо вирячився на Данбара.
— Справді? А звідки ви стільки про це знаєте?
— Бо я з’являюся в тих снах, — відповів Данбар без тіні посмішки.
Полковник розгублено почервонів. Він втупився в обох приятелів з холодною, затятою образою.
— Встаньте з підлоги й лягайте в ліжко, — наказав він Данбарові крізь стиснуті губи. — І щоб я більше не чув про цей сон від жодного з вас. У мене в штаті є спеціаліст, який вислуховує отакі бридкі нісенітниці, як ваша.
— А чому, на вашу думку, — вкрадливо посміхаючись, обережно спитав майор Сандерсон, коренастий штатний психіатр, до якого полковник скерував Йосаріана, — полковник Ферредж вважає ваш сон бридким?
Йосаріан чемно відповів:
— Мабуть, є щось бридке або в моєму сні, або в полковникові Ферреджі.
— Прекрасно сказано, — похвалив майор Сандерсон у скрипучих солдатських черевиках і з чорною, як сажа, щіткою волосся на голові. — Не знаю чому, — звірився він, — але полковник Ферредж завжди нагадує мені морську чайку. Розумієте, він не дуже вірить у психіатрію.
— А ви не любите морських чайок? — спитав Йосаріан.
— Ні, не дуже, — зізнався майор Сандерсон, різко, нервово засміявшись, і заходився любовно погладжувати своє відвисле подвійне підборіддя, немовби там була довга борідка. — Як на мене, ваш сон чудовий, і я сподіваюсь, він буде часто повторюватися і ми зможемо й далі його обговорювати. Хочете сигарету? — він усміхнувся, коли Йосаріан відмовився. — А чому, на вашу думку, — багатозначно запитав він, — у вас така гостра відраза до сигарети з моїх рук?