— О ні, підполковнику, — послужливо виправив його майор Денбі. — Це генерал Дрідл мене терпіти не може.
— Генерал Пекем також вас не терпить. Насправді, вас ніхто не може терпіти. Закінчуйте що почали, Денбі, і геть звідси. Я сам проведу інструктаж.
— Де майор Денбі? — поцікавився полковник Каткарт, коли прибув на загальний інструктаж разом з генералом Пекемом та полковником Шайскопфом.
— Він попросив дозволу піти, як тільки побачив вашу машину, — відповів підполковник Корн. — Йому здається, що генерал Пекем його не любить. У всякому разі, я сам збирався проводити інструктаж. У мене це виходить набагато краще.
— Чудово! — сказав полковник Каткарт. — Ні! — за секунду полковник Каткарт заперечив сам собі, пригадавши, наскільки добре виступив підполковник Корн у присутності генерала Дрідла на інструктажі перед Авіньйоном. — Я сам це зроблю.
Полковник Каткарт підбадьорив себе думкою про те, що він є одним з улюбленців генерала Пекема, і повів зібрання, викрикуючи до уважної аудиторії підлеглих офіцерів уривчасті фрази з грубою і холоднокровною жорсткістю, запозиченою в генерала Дрідла. Він знав, що справляє гарне враження, стоячи на помості в сорочці з розстебнутим коміром, з мундштуком і коротко підстриженим кучерявим чорним волоссям, посрібленим сивиною. Він з легкістю нісся вперед, навіть наслідуючи деякі характерні для генерала Дрідла вади у вимові, і його анітрохи не лякав новий полковник генерала Пекема, аж тут він раптом пригадав, що генерал Пекем ненавидить генерала Дрідла. Голос його надломився, і вся впевненість вивітрилась. Він машинально вів далі, але затинався, згораючи від принизливого страху. Його зненацька охопив жах перед полковником Шайскопфом. Ще один полковник у їхньому з’єднанні означав появу ще одного суперника, ще одного ворога, ще одного ненависника. І цей був крутий! Страшна думка сяйнула полковникові Каткарту: а раптом полковник Шайскопф підкупив усіх офіцерів у інструкторській і ті застогнуть, як це сталось перед першим вильотом на Авіньйон. Як він їх тоді втихомирить? Ото вже буде страшенна пляма на його репутації! Полковника Каткарта взяв такий страх, що він мало не покликав на поміч підполковника Корна. Він якось зумів опанувати себе і звірив годинники. Зробивши це, він зрозумів, що переміг, адже тепер у будь-яку мить міг закінчити інструктаж. Він подолав кризу. Йому захотілось переможно і злісно зареготати в обличчя полковнику Шайскопфу. Він блискуче довів, на що здатний у стресовій ситуації, і завершив інструктаж натхненною промовою, яка, відчув він кожною клітинкою свого тіла, була майстерною демонстрацією його красномовства і дотепності.
— А тепер, вояки, — проголосив він. — Сьогодні з нами дуже високий гість, генерал Пекем із допоміжної служби, завдяки якому ми отримуємо бейсбольні бити й комікси, дивимось концерти ОДО. Це бойове завдання я хочу присвятити саме йому. Летіть і скидайте бомби — задля мене, задля батьківщини, задля Бога і задля цього великого американця, генерала П. П. Пекема. І покажіть нам, як ви поцілите всіма вашими бомбами в «десятку»!
Розділ 30
Данбар
Йосаріану було тепер наплювати, куди падають його бомби, проте він не заходив аж так далеко, як Данбар, котрий скинув бомби за кількасот ярдів від села і міг попасти під трибунал, якби довели, що він зробив це зумисне. Данбар умив руки, нікому не сказавши перед вильотом ані слова, навіть Йосаріану. Падіння в шпиталі чи то прояснило, чи то затуманило йому мізки, — важко було сказати.
Тепер Данбар рідко усміхався і, здавалося, хирів на очах. Він войовниче огризався до старших офіцерів, навіть до майора Денбі, і грубо й сердито богохульствував, навіть у присутності капелана, який почав боятися Данбара і теж, здавалося, хирів. Капеланове паломництво до Вінтерґріна не дало плодів; ще одне святилище виявилось пустим. Вінтерґрін був надто зайнятий, щоб особисто прийняти капелана. А нахабний помічник, подарувавши капеланові крадену запальничку «Зіппо», поблажливо пояснив йому, що Вінтерґрін надто глибоко занурився у військові справи, щоб перейматися такими дрібницями, як норма бойових вильотів. Капелан хвилювався за Данбара, а після зникнення Oppa ще більше переживав за Йосаріана. Капеланові, який жив сам-один у просторому наметі, чий загострений верх щоночі укривав його в похмурій самотині, мов склепіння гробниці, було важко повірити, що Йосаріан дійсно воліє жити сам, без ніяких сусідів.