Ґас і Вес вислухали сержанта Таузера з виразом стоїчного здивування і нікому ні словом не обмовилися про свою важку втрату, аж поки десь через годину до них не зайшов сам Док Деніка, щоби втретє за день поміряти температуру і тиск. Термометр показував температуру на півградуса нижчу від його звичайної пониженої норми. Док Деніка стривожився. Застиглі порожні погляди двох його підлеглих дратували його більше, ніж завжди.
— Чорт його бери, — стримано обурився він у незвичному напливі злості, — та що з вами таке? Куди це годиться, щоб чоловік постійно ходив з пониженою температурою і закладеним носом! — Док Деніка сумовито пирхнув і почвалав у другий кінець намету приймати аспірин і стрептоцид у таблетках та мастити собі горло аргіролом. Схиливши тендітне личко, як ластівка голівку, він ритмічно розтирав передпліччя. — Бачите, як мені холодно? Ви точно від мене нічого не приховуєте?
— Ви небіжчик, сер, — пояснив один із двох підлеглих.
Док Деніка рвучко підніс голову, вражений, підозріливий.
— Що-що?
— Ви небіжчик, сер, — повторив другий. — Мабуть, тому вам завжди холодно.
— Так є, сер. Мабуть, ви вже давно небіжчик, а ми й не помітили.
— Та що ви обоє мелете? — верескнув Док Деніка, ціпеніючи від повзучого передчуття якоїсь лютої, неминучої біди.
— Так є, сер, — сказав один з підлеглих. — За документами, ви вилетіли разом з Маквотом, щоб набрати льотних годин. З парашутом ви не вистрибнули — значить, розбилися.
— Цілком слушно, сер, — підтвердив другий. — Тіштеся, що у вас взагалі є температура.
Голова в Дока поїхала від замішання.
— Ви що, здуріли обоє? — спитав він. — Це дисциплінарне порушення! Я доповім сержантові Таузеру!
— Якраз сержант і сказав нам про це, — заперечив чи то Ґас, чи то Вес. — Воєнне Міністерство навіть збирається звідомити вашу дружину.
Док Деніка зойкнув, вискочив з санчастини й побіг скаржитися сержантові Таузеру, але той з відразою сахнувся від нього і порадив нікому не показуватись на очі, поки не прийде розпорядження, що робити з його останками.
— Їй-бо, він, здається, справді вмер, — тихим, шанобливим голосом затужив один з його двох підлеглих. — Жаль. Класний хлопець був, правда?
— Ага, був, — загорював другий. — Але я радий, що він нарешті ноги задер. Уже мене геть замучив своїм кров'яним тиском.
Місіс Деніка, дружина Дока Деніки, анітрохи не зраділа, що Док Деніка вмер, і розірвала мирну нічну тишу Стейтен-Айленда скорботним лементом, коли дізналася з телеграми від Воєнного Міністерства, що її чоловік загинув у бою. Сусідки кинулися її втішати, а їхні чоловіки приходили висловлювати співчуття і сподівались у глибині душі, що вона невдовзі переїде в іншу дільницю і звільнить їх від обов'язку постійно їй співчувати. Бідолашна жінка майже цілий тиждень нетямилася з горя. Потроху, героїчно, вона знайшла в собі сили подумати про майбутнє своє і своїх дітей, повне жахливих труднощів. А коли вже майже змирилася з горем, у двері, мов громом з ясного неба, закалатав поштар — з листом із-за моря, за підписом її чоловіка, який відчайдушно благав її не вірити жодним лихим чуткам. Місіс Деніка була приголомшена. Дату на листі розібрати не вдалося. Лист був написаний квапливо, тремтячою рукою, але вона впізнала стиль чоловіка, а також знайомий меланхолійно-жалісливий тон, хоча й печальніший, ніж звичайно. Місіс Деніка страшенно зраділа, розридалася і сто разів обцілувала пожмаканий, замусолений конверт зі штампом військової авіапошти. Вона настрочила чоловікові вдячного листа, вимагаючи деталей, і відправила телеграму в Воєнне Міністерство з повідомленням про помилку. Воєнне Міністерство ображено заявило у відповідь, що жодної помилки немає і що місіс Деніка, очевидно, стала жертвою якогось садиста-психопата з ескадрильї її чоловіка, що підробляє документи. Її лист до чоловіка повернувся нерозпечатаний зі штампом «Загинув у бою».