Про них просто не може бути мови, твердо роз’яснив Йосаріан сержантові Таузеру, а той з сумним виразом на жовтуватому конячому обличчі поінформував його, що новоприбулих офіцерів доведеться прийняти. Сержант Таузер не має права вимагати від штабу ще один шестимісний намет, коли Йосаріан живе у своєму сам-один.
— Я не живу сам-один, — надувся Йосаріан. — Там зі мною є небіжчик. Його звати Мад.
— Будь ласка, сер, — тяжко зітхнувши, благально мовив сержант Таузер і покосився на чотирьох новоприбулих офіцерів, які розгублено слухали їхню розмову по той бік входу. — Мада вбито під час нальоту на Орв’єто. Вам це відомо. Він летів поруч з вами.
— Тоді чому ви не заберете його речі?
— Бо він до нас не прибув. Капітане, будь ласка, не починайте все спочатку. Якщо хочете, можете переселитися до лейтенанта Нейтлі. Я навіть дам вам людей, щоб перенесли ваше майно.
Але покинути намет Орра означало б покинути самого Орра на поталу цій банді тупуватих офіцерів, які тільки й чекають, щоб там поселитися. Це не буде справедливо, якщо галасливим недоросткам, які прийшли на все готове, дістанеться найкращий намет на острові. Але такі правила, пояснив сержант Таузер, і Йосаріанові не залишалось нічого іншого, як звільняти їм місце, зиркаючи недобрим винуватим поглядом, і скрушно підкидати короткі поради, поки вони облаштовувались у його приватному просторі, як у себе вдома.
З такими гнітючими людьми Йосаріан ще ніколи не зустрічався. У них завжди був прекрасний настрій. Вони з усього сміялися. Вони прозвали його жартома Йо-Йо, повертались напідпитку серед ночі і, весь час незґрабно наштовхуючись один на одного і хихочучи, будили його, хоч і старалися не шуміти, а коли він, лаючись, сідав на койці і починав нарікати, вони закидали його ослячими викриками життєрадісної приязні. А йому щоразу кортіло їх всіх порубати на м’ясо. Вони нагадували йому племінників Дональда Дака. Вони побоювались Йосаріана і без упину докучали йому своєю настирною щедрістю і нестерпною готовністю робити для нього всілякі дрібні послуги. Вони були недбалі, легковажні, милі, наївні, самовпевнені, шанобливі і галасливі. Вони були тупоголові і не мали жодних нарікань. Вони були в захваті від полковника Каткарта, а підполковника Корна вважали дотепним. Вони побоювались Йосаріана, та анітрохи не боялися сімдесяти вильотів полковника Каткарта. Ця четвірка чистокровних телят тішилася життям і доводила Йосаріана до сказу. Як було пояснити їм, що він дратівливий старомодний дивак двадцяти восьми років, який належить до іншого покоління, до іншої епохи, іншого світу, що розваги його нудять і не варті докладених зусиль, що й самі вони його нудять. Він не міг їм закрити рот; вони були гірші за жінок. Їм бракувало мізків, щоб бути самозаглибленими і пригніченими.
Їхні приятелі з інших ескадрилій почали безпардонно заскакувати до намету, перетворивши його на місце для своїх збіговиськ. Часто йому самому було вже нікуди дітися. Що найгірше, він не міг більше приводити до себе сестру Дакет. А тепер, у сиру, вітряну пору, він не мав куди її повести! То було непередбачене лихо, і ох, як йому кортіло порозбивати їм голови кулаком або вхопити, одного за одним, за штани та за комір і раз і назавжди вижбурнути в мокрі, слизькі вічнозелені бур’яни, що росли поміж його власним пісуаром у вигляді іржавої продірявленої цвяхом каструлі та загальним клозетом із сучкуватих соснових дощок, що стояв неподалік, схожий на пляжну кабінку.
Замість того, щоб порозбивати їм голови, він, у калошах і чорному дощовику, почвалав крізь мжичку і темряву, щоби вмовити Вождя Білого Вівсюга переселитися до нього і своїми погрозами і свинськими манерами витурити геть цих гидливих, чепуристих вилупків. Але Вождь Білий Вівсюг застудився і думав, як би йому перебратися до шпиталю, щоб померти там від запалення легень. Інстинкт підказував Вождю Білому Вівсюгу, що його час настає. В грудях боліло, і він постійно кашляв. Віскі вже його не зігрівало. Найгіршим прокляттям було те, що капітан Флюм вернувся у свій причіп. Ось знамення з очевидним смислом.
— Він мусив повернутися, — доводив Йосаріан, марно намагаючись утішити похмурого широкогрудого індіанця, чиє міцно закроєне червоно-буре обличчя враз споганіло до якоїсь зачуханої вапнистої сіризни. — Він вмер би з холоду, якби пожив у лісі за такої негоди.
— Ні, це не негода, — вперто наполягав Вождь Білий Вівсюг. Він постукав себе по чолі з пророчим виразом. — Ні, сер. Цей жовтопузий щось знає. Він знає, що настав мій час умерти від запалення легень, ось що він знає.