— Що це за вісконсинський лишай? — спитав Йосаріан.
— Якраз те саме цікавило і лікарів! — гордо випалив капелан і розсміявся. Ще ніколи його не бачили таким пустотливим чи таким щасливим. — Нема такої хвороби, як вісконсинський лишай. Хіба не розумієш? Я збрехав. Я змовився з лікарями. Я пообіцяв, що скажу їм, коли мій вісконсинський лишай пройде, якщо вони пообіцяють ніяк його не лікувати. Вперше в житті я збрехав. Хіба це не чудово?
Капелан согрішив, але вийшло на добре. Здоровий глузд підказував йому, що брехати й ухилятись від своїх обов’язків — це гріх. З другого боку, всім відомо, що гріх — це зло, а добра зі зла не буває. Однак почувався він добре; почувався він воістину прекрасно. А з цього логічно випливало, що брехня й ухиляння від обов’язків не можуть бути гріхом. Капелан освоїв, у мить божественного прозріння, зручний метод захисної раціоналізації і був у захваті від свого відкриття. Сталося чудо. Без зайвих хитрощів, зрозумів він, порок можна обернути у доброчесність, наклеп — у істину, імпотенцію — у здержливість, нахабство — у смирення, грабіж — у доброчинство, з шахрайства зробити чесність, з блюзнірства — мудрість, з жорстокості — патріотизм, з садизму — справедливість. Зробити це міг будьхто, для цього не треба великого розуму. Лише безхребетність. З кипучою жвавістю капелан пробігся цілим спектром традиційних пороків, а Нейтлі тим часом сидів на ліжку, рожевий від збудження, приголомшений тим, що опинився поміж таких відчайдухів, своїх приятелів. Він тішився і водночас боявся, певний, що от-от з’явиться якийсь суворий лікар і повикидає їх усіх, як банду ледарів. Та ніхто їх не турбував. Увечері вони життєрадісно помаршували в кінозал на паршиву голлівудську кольорову феєрію, а коли після паршивої голлівудської кольорової феєрії життєрадісно примаршували назад, у палаті вже лежав вояк у білому, і Данбар заверещав, сам не свій:
— Він вернувся! — кричав Данбар. — Він вернувся! Вернувся!
Йосаріан завмер на місці, паралізований і нелюдською пронизливістю Данбарового голосу, і добре знайомим, страхітливим виглядом вояка в білому, запакованого з ніг до голови у гіпс та марлю. Дивне, тремтяче булькотіння мимоволі вирвалося з Йосаріанової горлянки.
— Він вернувся! — знову закричав Данбар.
— Вернувся! — машинально-налякано підхопив пацієнт, що марив у пропасниці.
В одну мить палата перетворилася в божевільню. Юрма хворих та поранених почала безладно репетувати, метаючись у проходах між ліжками, як при пожежі. Одноногий пацієнт на милиці прудко скакав туди-сюди, волаючи в паніці:
— Що таке? Що таке? Горимо? Горимо?
— Він повернувся! — хтось крикнув йому. — Хіба ти не чув? Він повернувся!
— Хто повернувся? — крикнув ще хтось. — Хто такий?
— Що це значить? Що нам робити?
— Горимо?
— Вставайте і біжіть, чорти б вас забрали! Біжіть усі!
Всі повискакували з ліжок і забігали по палаті з кінця в кінець. Один зі слідчих шукав пістолет, щоб застрелити одного з інших слідчих, який штурхнув його ліктем в око. Палата впала в хаос. Хворий, що марив, скочив у прохід і мало не збив одноногого, який випадково вперся йому чорним гумовим наконечником милиці в босу ногу, розчавивши кілька пальців. Хворий з пропасницею і розчавленими пальцями звалився на підлогу і завив від болю, а інші хворі спотикались об нього і ще більше його калічили у своїй сліпій, нищівній, безумній паніці.
— Він повернувся! — бурмотіли, виспівували, істерично викрикували вони, носячись вперед-назад. — Він повернувся, він повернувся!
Посеред них раптом з’явилася сестра Крамер, мов поліцейський на перехресті, відчайдушно намагаючись навести лад, і безпорадно розревілася, коли їй це не вдалося.
— Заспокойтесь, будь ласка, заспокойтесь, — марно благала вона поміж важкими схлипами.