— Капелан Шипмен?
Капелан з подивом обернувся до огрядного, задерикуватого полковника з великою головою, вусами і гладеньким, багряно-червоним обличчям. Він вперше бачив того чоловіка.
— Так. А що таке?
Пальці, що стискали руку капелана, робили йому боляче, і він марно намагався вивільнитися.
— Ходіть зі мною.
Капелан перелякано і збентежено відсахнувся.
— Куди? Навіщо? Хто ви, зрештою, такі?
— Вам краще піти з нами, отче, — з поштивим співчуттям промовив кощавий, схожий на шуліку майор, що стояв біля капелана з другого боку. — Ми від уряду. Ми хочемо поставити вам кілька запитань.
— Яких запитань? У чому справа?
— Хіба ви не капелан Шипмен? — спитав гладкий полковник.
— Це саме він, — підтвердив сержант Вітком.
— Ідіть за ними! — викрикнув капітан Блек до капелана, вороже і зневажливо вишкіривши зуби. — Ідіть і сідайте в машину, заради вашого ж добра.
Чиїсь руки невідпорно потягнули капелана до машини. Він хотів покликати на допомогу Йосаріана, але той був далеко і не чув. Ті, що стояли неподалік, стали позирати на нього з усе більшою цікавістю. Згоряючи від сорому, капелан відвернув голову і дозволив себе відвести до штабної машини та посадовити на заднє сидіння між повним, червонощоким полковником і кощавим, улесливим, пригніченим майором. Він автоматично простяг до них руки, на мить подумавши, що вони хочуть надіти на нього наручники. Ще один офіцер уже чекав їх на передньому сидінні. За кермо сів високий поліцейський зі свистком і в білому шоломі. Капелан не наважився підвести очі, поки закрита машина, похитуючись, не від’їхала від аеродрому і з ревом помчала вибоїстим асфальтованим шосе.
— Куди ви мене везете? — спитав він голосом, слабким від сорому й провини, все ще ховаючи погляд. Йому здалося, що його збираються звинуватити в зіткненні літаків та смерті Нейтлі. — Що я такого зробив?
— Може, ви стулите свою пельку, а ставити питання будемо ми? — сказав полковник.
— Не говоріть з ним так, — порадив майор. — Не обов’язково його ображати.
— Тоді нехай стулить свою пельку, а ми будемо ставити питання.
— Отче, будь ласка, стуліть свою пельку, а ми вам будемо ставити питання, — мовив майор доброзичливо. — Так буде краще для вас.
— Не мусите називати мене «отцем», — сказав капелан. — Я не католик.
— І я не католик, отче, — відказав майор. — Але я просто дуже побожний, і мені подобається називати усіх служителів Господа отцями.
— Він навіть не вірить, що в окопах є атеїсти, — хихикнув полковник і безцеремонно штовхнув капелана в бік. — Ану, капелане, розкажіть йому. Є в окопах атеїсти?
— Не знаю, сер, — відповів капелан. — Я ніколи не бував в окопах.
Офіцер на передньому сидінні швидко обернувся і виклично кинув йому:
— Ви і на небі не бували, хіба ні? Але знаєте, що небо є, адже так?
— Чи не знаєте? — запитав полковник.
— Ви вчинили дуже тяжкий злочин, отче, — сказав майор.
— Який злочин?
— Ми поки що не знаємо, — сказав полковник. — Але дізнаємось. Та точно знаємо, що він дуже тяжкий.
Зі скрипом шин автомобіль звернув з дороги біля штабу полку і, майже не збавляючи швидкості, проїхав повз автостоянку до чорного входу в будинок. Три офіцери з капеланом вийшли з машини. Єдиною колоною вони спустилися хиткими дерев’яними сходами в підвал і провели його в сиру, похмуру кімнату з низькою бетонною стелею і нетинькованими кам’яними стінами. В усіх кутках висіло павутиння. Велетенська стонога шмигнула по підлозі до сховку під водогінною трубою. Капелана посадили на дерев’яний стілець з прямою спинкою, що стояв за невеличким порожнім столиком.
— Будь ласка, чуйтесь як дома, капелане, — сердечно припросив його полковник, ввімкнувши яскраву лампу і скерувавши її просто в обличчя капеланові. Він поклав на стіл мідний кастет і коробку сірників. — Нам треба, щоб ви розслабились.
Капелан вирячився, не вірячи своїм очам. Його зуби зацокотіли, а кінцівки стали ватяними. Він відчув себе безсилим. Він зрозумів, що вони можуть робити з ним усе, що захочуть; ці жорстокі люди можуть затовкти його до смерті, ось тут, у підвалі, і ніхто не втрутиться, щоб його врятувати, ніхто, мабуть, окрім побожного і співчутливого майора з гострим лицем, який відкрив водогінний кран, так що вода голосно полилася до раковини, і повернувшись, поклав на стіл поряд із мідним кастетом відрізок важкого гумового шланга.
— Усе буде гаразд, капелане, — підбадьорливо мовив майор. — Вам нема чого боятися, якщо ви не винні. Чого ви так злякалися? Ви ж не винні, хіба ні?