— Я анабаптист, сер.
— Досить підозріла релігія, правда?
— Підозріла? — перепитав капелан у простодушному здивуванні. — Чому, сер?
— Ну, я про неї нічого не знаю. Ви зі мною згодні, чи не так? Хіба це не робить її доволі підозрілою?
— Не знаю, сер, — дипломатично відповів капелан, затинаючись. Відсутність знаків розрізнення у співрозмовника пантеличила капелана, і він навіть не був певний, чи треба казати до нього «сер». Хто він такий? І чи мав він право його допитувати?
— Капелане, колись я вивчав латину. Гадаю, було б нечесно не попередити вас про це, перш ніж я поставлю наступне запитання. Хіба не означає слово «анабаптист» тільки те, що ви не баптист?
— О ні, сер. Все набагато складніше.
— То ви баптист?
— Ні, сер.
— Значить, ви не баптист, так?
— Сер?
— Не розумію, чому ви зі мною сперечаєтесь. Адже ви в цьому призналися. А тепер, капелане, признавшись, що ви не баптист, ви не сказали нам, хто ви насправді такий, адже так? Ви можете бути чим або ким завгодно. — Він трохи нахилився вперед, прибравши хитрого і багатозначного виразу. — Ви можете навіть бути, — додав він, — Вашингтоном Ірвінгом, правда?
— Вашингтоном Ірвінгом? — здивовано перепитав капелан.
— Ну ж бо, Вашингтоне, — роздратовано втрутився огрядний полковник. — Чому б вам щиросердо не зізнатись? Ми знаємо, що це ви вкрали той помідор-сливку.
Після хвилинного замішання капелан знервовано, але з полегшенням хихотнув.
— Ах он воно що! — вигукнув він. — Нарешті я починаю розуміти. Я не крав того помідора, сер. Полковник Каткарт сам дав його мені. Можете його спитати, якщо не вірите.
Двері в дальньому кінці кімнати відчинилися, і звідти, мов зі стінної шафи, до підвалу ввійшов полковник Каткарт.
— Привіт, полковнику. Полковнику, він стверджує, що ви дали йому той помідор. Це правда?
— А чого б я мав давати йому помідор? — відповів полковник Каткарт.
— Дякую вам, полковнику. У мене все.
— Немає за що, полковнику, — відповів полковник Каткарт і вийшов з підвалу, зачинивши за собою двері.
— Ну, капелане? Що ви тепер скажете?
— Він сам мені його дав! — прошипів капелан, люто й налякано водночас. — Він сам мені його дав!
— Ви що, звинувачуєте вищого офіцера в брехні, капелане?
— Чому вищий офіцер має давати вам помідор, капелане?
— Саме тому ви намагалися віддати той помідор сержантові Віткому, капелане? Бо то був крадений помідор?
— Ні, ні, ні, — жалюгідно запротестував капелан, намагаючись збагнути, чому вони ніяк його не зрозуміють. — Я запропонував його сержантові Віткому, бо мені він не був потрібен.
— Навіщо ж ви вкрали його в полковника Каткарта, якщо він вам не був потрібен?
— Я не крав його в полковника Каткарта.
— Тоді чому у вас такий винуватий вигляд, якщо ви не крали?
— Винуватий вигляд? Я не винний!
— Хіба ми б вас допитували, якби ви не були винні?
— О, я не знаю, — простогнав капелан, заламуючи пальці на колінах і хитаючи понуреною, страдницькою головою. Обличчя його болісно скривилося. — Я не знаю.
— Він думає, що в нас багато вільного часу, — пирхнув майор.
— Капелане, — неквапливо повів далі офіцер без знаків розрізнення, виймаючи з розкритої теки жовтий аркуш паперу з машинописним текстом. — Ось письмова заява полковника Каткарта, в якій він твердить, що ви вкрали у нього помідор-сливку. — Він поклав аркуш текстом донизу на одну сторону теки, а з другої взяв ще однин аркуш. — А ось офіційне свідчення сержанта Віткома, де він заявляє, що, наскільки йому відомо, помідор був крадений, судячи з того, як ви йому намагалися його збути.
— Богом клянусь, я не крав його, сер, — жалісливо благав капелан, мало не плачучи. — Всім святим присягаюся, що цей помідор не крадений.
— Капелане, ви вірите в Бога?
— Так, сер. Звичайно, вірю.
— Дуже дивно, капелане, — сказав офіцер, виймаючи з теки ще один жовтий аркуш із машинописним текстом, — бо в мене в руках є ще одна заява полковника Каткарта, в якій він присягається, що ви відмовились співпрацювати з ним і правити молебень в інструкторській перед кожним бойовим вильотом.
На секунду капелан безтямно витріщив очі, а тоді, пригадавши, швидко кивнув головою.
— О, це не зовсім так, сер, — жваво почав пояснювати капелан. — Полковник Каткарт сам відмовився від цієї ідеї, як тільки дізнався, що рядові моляться тому самому Богові, що й офіцери.
— Він що зробив? — недовірливо вигукнув офіцер.