— Підполковнику, я більше не збираюся цього терпіти, — оголосив він з палкою рішучістю і збентежено зауважив, що підполковник Корн продовжує бігти нагору, не звертаючи на нього уваги. — Підполковнику Корн!
Коротконога, неохайна постать старшого за званням офіцера зупинилась, повернулась і повільно пішла донизу.
— В чому річ, капелане?
— Підполковнику Корн, я хочу поговорити з вами про сьогоднішню катастрофу. Те, що сталося, — жахливо, жахливо!
Підполковник Корн помовчав якусь мить, розглядаючи капелана з блиском цинічної втіхи в очах.
— Так, капелане, це справді жахливо, — нарешті озвався він. — Я не знаю, як нам доповісти про це нагору, не виставивши себе в поганому світлі.
— Я не про те говорю, — твердо відрубав капелан без жодного страху. — Дехто з цих дванадцяти чоловіків уже відлітали свої сімдесят завдань.
Підполковник Корн засміявся.
— А чи була б катастрофа менш жахливою, якби всі вони були новачками? — в'їдливо спитав він.
І знову капелан був спантеличений. Аморальна логіка, здавалося, заганяла його в глухий кут на кожному кроці. Уже з меншою певністю він повів далі, і голос його затремтів.
— Сер, це просто неправильно примушувати льотчиків нашого полку робити по вісімдесят бойових вильотів, коли льотчиків з інших полків відсилають додому після п’ятдесяти чи п'ятдесяти п’яти.
— Ми подумаємо над цим питанням, — сказав підполковник Корн знудженим тоном і рушив знову. — Adios, падре.
— Що це значить, сер? — наполягав капелан пронизливим голосом.
Підполковник Корн зупинився з невдоволений виглядом і ступив крок униз.
— Це значить, що ми подумаємо, падре, — відповів він із сарказмом і зневагою. — Ви ж не хочете, аби ми щось робили, не подумавши?
— Ні, сер, мабуть, ні. Але ви вже про це думали, хіба ні?
— Так, падре, вже думали. Та щоб зробити вам приємність, ми ще трохи подумаємо, і ви будете першим, кого ми повідомимо, якщо приймемо рішення. А тепер adios.
Підполковник Корн знову розвернувся і побіг сходами догори.
— Підполковнику Корн! — вигук капелана примусив підполковника Корна ще раз зупинитися. Він поволі повернув голову до капелана, глянувши на нього понуро й нетерпляче. Слова ринули з грудей капелана схвильованим потоком. — Сер, я прошу вашого дозволу звернутися з цією справою до генерала Дрідла. Я хочу, щоб мій протест розглянули в штабі дивізії.
Товсті неголені щоки підполковника Корна раптом надулися від зусилля стримати регіт, і він відповів не одразу.
— Я не заперечую, падре, — сказав він з пустотливим пожвавленням, проте силкуючись виглядати серйозним. — Ви отримали мій дозвіл звернутись до генерала Дрідла.
— Дякую, сер. Думаю, це буде чесно — попередити вас, що я маю певний вплив на генерала Дрідла.
— Дякую за попередження, падре. А я думаю, це буде чесно — попередити вас, що ви не застанете генерала Дрідла у штабі дивізії. — Підполковник Корн злостиво вишкірився, а потім вибухнув переможним реготом. — Генерала Дрідла там немає, падре. На його місці генерал Пекем. У нас новий командир дивізії.
Капелан розгубився.
— Генерал Пекем!
— Саме так, капелане. А на нього ви маєте якийсь вплив?
— Ні, я навіть не знайомий з генералом Пекемом, — жалюгідно признався капелан.
— Це дуже зле, капелане, бо полковник Каткарт знає його дуже добре. — Кілька секунд підполковник Корн зловтішно хихикав, а тоді раптом урвав сміх. — І до речі, падре, — холодно застеріг він, штрикнувши капелана пальцем у груди. — Для вас із доктором Стабзом гра скінчилась. Ми добре знаємо, хто підіслав вас сюди скаржитись.
— Доктор Стабз? — капелан замотав головою і розгублено заперечив: — Я навіть не бачив сьогодні доктора Стабза. Мене привезли сюди троє незнайомих офіцерів, завели мене до підвалу без жодного на те права, і допитували, й ображали мене.