— І добре, що не сказано, — відповів Йосаріан, — бо я ніколи такого не їм. У мене хвора печінка.
— О так, я забув, — сказав Майло, поштиво стишивши голос. — Дуже турбує?
— Якраз у міру, — радісно відповів Йосаріан.
— Розумію, — сказав Майло. — І що це значить?
— Це значить, що краще не стане...
— Боюсь, не розумію.
— ...поки не погіршає. Тепер розумієте?
— Так, тепер ясно. Але, боюсь, не розумію.
— Ну, нехай це вас не турбує. Нехай турбує лише мене. Бачите, в мене не зовсім хвора печінка. У мене просто симптоми. У мене синдром Ґарнета-Фляйшекера.
— Ясно, — сказав Майло. — А що таке синдром Ґарнета-Фляйшекера?
— Хвора печінка.
— Ясно, — сказав Майло і став потирати чоло з таким виглядом, ніби його мучить якийсь гострий внутрішній біль, який от-от має відійти. — У такому разі, — нарешті промовив він, — думаю, вам треба бути дуже обережним з їжею.
— Справді, дуже обережним, — погодився Йосаріан. — Справжній синдром Ґарнета-Фляйшекера не так часто трапляється, і я не хочу його позбутися. Ось чому я ніколи не їм фруктів.
— Тепер ясно, — сказав Майло. — Фрукти шкідливі для печінки?
— Ні, фрукти корисні для печінки. Саме тому я їх ніколи не їм.
— Тоді що ж ви з ними робите? — поцікавився Майло, вперто силкуючись розібратися в цій заплутаній ситуації, він врешті випалив запитання, що обпікало йому губи. — Продаєте?
— Я їх роздаю.
— Кому? — скрикнув Майло голосом, надламаним від переляку.
— Усім, хто хоче, — гаркнув у відповідь Йосаріан.
Майло жалібно зойкнув і відсахнувся, намистинки поту раптово вкрили його сполотніле обличчя. Здригаючись усім тілом, він розгублено засмикав жалюгідні вусики.
— Велику частину я віддаю Данбарові, — вів далі Йосаріан.
— Данбарові? — скрушно перепитав Майло.
— Так. Данбар може зТсти стільки фруктів, скільки влізе, і це йому не піде на користь. Я просто залишаю відкриту коробку ось там, і всі, хто хочуть, можуть пригощатись. Аарфі приходить по чорнослив, бо каже, що в їдальні дають замало. Ви розберіться з цим, як буде час, бо мені не подобається, що Аарфі тут постійно вештається. Коли запаси закінчуються, я просто прошу капрала Снарка їх поповнити. Нейтлі також завжди бере з собою купу фруктів, коли летить до Рима. Там він закохався в одну повію, яка мене ненавидить і зовсім байдужа до нього. В неї є молодша сестра, яка завжди скаче до них у ліжко, а живуть вони в квартирі зі старим дідом і бабою і купою інших дівчаток з гарними тугими стегнами, які постійно крутяться довкола. Нейтлі бере для них цілу коробку.
— Він їх там продає?
— Ні, роздає.
Майло насупився.
— Ну, бачу, він дуже щедрий, — понуро зауважив він.
— Так, дуже щедрий, — погодився Йосаріан.
— І я певен, усе це цілком законно, — проказав Майло, — бо їжа стає вашою, якщо ви отримаєте її від мене. Думаю, в теперішніх складних умовах ті люди дуже радіють, коли отримують харчі.
— Так, дуже радіють, — запевнив Йосаріан. — Сестри продають фрукти на чорному ринку і за гроші купують крикливу біжутерію і дешеві парфуми.
Майло пожвавішав.
— Біжутерію! — вигукнув він. — Я цього не знав. А скільки вони платять за дешеві парфуми?
— Старий отримує свою долю — спускає на віскі та порнографію. Він розпусник.
— Розпусник?
— Ще й який!
— А в Римі добре продається порнографія? — поцікавився Майло.
— Ще й як добре. Візьмімо, наприклад, Аарфі. Знаючи його, ніколи не запідозрите, правда?
— Що він розпусник?
— Ні, що він штурман. Ви ж знаєте капітана Аардваарка, хіба ні? Це той милий хлопчина, який підходить до новачків в ескадрильї і представляється: «Мене звати Аардваарк, в навігації мастак». У нього завжди люлька в зубах, напевно, він ще питався, в якому коледжі ви навчалися. Знаєте його?
Майло не слухав.
— Візьміть мене в партнери, — бовкнув він благально.
Йосаріан відмовив йому, хоча не мав сумнівів, що вони зможуть розпоряджатися, як вважатимуть за потрібне, цілими вантажівками фруктів, отримавши їх у їдальні з офіційного дозволу Дока Деніки. Майло зажурився, але відтоді довіряв Йосаріану всі свої таємниці, окрім однієї, розсудливо зметикувавши, що той, хто не обкрадає своєї країни, не буде красти ні в кого іншого. Майло довірив Йосаріану всі свої таємниці, окрім розташування тайників у горах, де він почав ховати гроші, коли одного разу повернувся зі Смирни з повним літаком інжиру й дізнався від Йосаріана, що у шпиталі з’явився військовий слідчий. Для Майла, який добровільно зголосився завідувати офіцерською їдальнею, посада була священною.