— Що ви мали на увазі,—запитав він повільно, — коли сказали, що ми не можемо вас покарати?
— Коли, сер?
— Я ставлю запитання. А ви відповідаєте.
— Так, сер. Я...
— Чи ви думаєте, що вас викликали, щоб ви ставили запитання, а я на них відповідав?
— Ні, сер. Я...
— Навіщо ми вас викликали?
— Щоб я відповідав на запитання.
— Маєте рацію, чорт забирай, — гаркнув полковник. — А тепер відповідайте на мої запитання, поки я не проломив вашої довбаної макітри. То що в біса ви мали на увазі, заявивши, що ми не можемо вас покарати?
— Я ніколи такого не заявляв, сер.
— Голосніше, будь ласка. Я не почув.
— Так, сер. Я...
— Голосніше, будь ласка. Він не почув.
— Так, сер. Я...
— Меткафе.
— Слухаю?
— Хіба я не наказував вам стулити свою дурну пельку?
— Так, сер.
— Тоді стуліть свою дурну пельку, коли наказую стулити дурну пельку. Розумієте? Голосніше, будь ласка. Я не почув.
— Так, сер. Я...
— Меткафе, це на вашу ногу я наступив?
— Ні, сер. Мабуть, це нога лейтенанта Шайскопфа.
— Це не моя нога, — відказав лейтенант Шайскопф.
— Може, справді моя нога, — мовив майор Меткаф.
— Приберіть.
— Так, сер. Спочатку ви маєте прибрати свою ногу, полковнику. Вона притиснула мою.
— Ви наказуєте мені прибрати свою ногу?
— Ні, сер. О ні, сер.
— Тоді приберіть свою ногу і стуліть дурну пельку. Голосніше, будь ласка. Я не почув.
— Так, сер. Я сказав, що я ніколи не заявляв, що ви не можете мене покарати.
— То що в біса ви мелете?
— Я відповідаю на ваше запитання, сер.
— Яке запитання?
— «То що в біса ви мали на увазі, заявивши, що ми не можемо вас покарати?» — прочитав із записника капрал, який вмів стенографувати.
— Гаразд, — сказав полковник. — То що в біса ви мали на увазі?
— Я не заявляв, що ви не можете мене покарати.
— Коли? — запитав полковник.
— Коли що, сер?
— Тепер ви знову ставите мені запитання.
— Вибачте, сер. Боюсь, я не розумію вашого питання.
— Коли ви не казали, що ми не можемо вас покарати? Хіба не зрозуміле запитання?
— Ні, сер. Я не розумію.
— Ви щойно нам це сказали. Тепер уже можете відповісти на запитання.
— Але як мені на нього відповісти?
— Ось іще одне запитання мені поставили.
— Вибачте, сер. Але я не знаю, як на нього відповісти. Я ніколи не казав, що ви не можете мене покарати.
— Тепер ви нам розказуєте, що ви цього не казали. А я запитуюся, коли ви цього не казали.
Клевінджер глибоко зітхнув.
— Я завжди не казав, що ви не можете мене покарати, сер.
— Оце вже краще, містере Клевінджер, хоча це відверта брехня. Минулого вечора у вбиральні. Хіба ви не нашіптували цьому смердючому сучому синові, котрого ми не терпимо, що ми не можемо вас покарати? Як його звуть?
— Йосаріан, сер, — сказав лейтенант Шайскопф.
— Так, Йосаріан. Правильно. Йосаріан. Йосаріан? Його так звуть? Йосаріан? Що це за прізвище таке, Йосаріан?
Лейтенант Шайскопф мав відповідь напоготові.
— Це прізвище Йосаріана, сер, — пояснив він.
— Гаразд, нехай так. То хіба ви не нашіптували Йосаріану, що ми не можемо вас покарати?
— О ні, сер. Я прошепотів йому, що ви не можете мене звинуватити...
— Можливо, я дурень, — перебив полковник, — але я не бачу різниці. Напевно, я таки справді дурень, бо різниці я не бачу.