— Не можна звинувачувати полковника Каткарта за затримку наказів, — зауважив майор Майор. — Це відповідальність штабу Двадцять сьомої повітряної армії — швидко опрацьовувати накази, щойно вони отримують їх від нас.
— Він усе одно міг би попросити заміну, а нас відправити додому, коли ті накази повертаються назад. Я чув, що в штабі Двадцять сьомої повітряної армії вимагають лише сорок бойових вильотів і що це його ідея — примусити нас літати п’ятдесят п’ять.
— Я про це нічого не знаю, — відповів майор Майор. — Полковник Каткарт — наш командир, і ми мусимо виконувати його накази. Чому б вам не зробити ще чотири бойові вильоти і подивитися, що з того вийде?
— Я не хочу.
«І що тут вдієш? — знову запитав себе майор Майор. — Що робити з чоловіком, який дивиться тобі прямо в очі і каже, що він краще вмре, ніж дасть убити себе в бою, з чоловіком, який настільки ж дорослий і розумний, як ти, а ти мусиш удавати, що це не так? Що йому сказати?»
— Припустімо, ми дозволимо вам вибрати собі патрульні вильоти, — сказав майор Майор. — Таким чином ви злітаєте на чотири завдання без жодного ризику.
— Не треба мені ніяких патрульних вильотів. Я не хочу більше брати участь у війні.
— А вам би хотілося, щоб наша країна програла? — запитав майор Майор.
— Ми не програємо. У нас більше війська, більше грошей і більше ресурсів. Є десять мільйонів чоловіків в одностроях, які можуть мене замінити. Кількох убивають, а набагато більше заробляють і розважаються. Нехай вб’ють когось іншого.
— Уявіть собі, якби всі наші так думали.
— Тоді я був би останнім дурнем, якби думав інакше. Хіба ні?
«Ну що ти йому скажеш?» — засмучено міркував майор Майор. Не міг же він сказати, що нічого не може вдіяти. Сказати, що він нічого не може вдіяти, означало б, що він вдіяв би щось, якби міг, і що принципи полковника Корна хибують на несправедливість. Полковник Корн висловився дуже чітко: майор Майор не сміє говорити, що він нічого не може вдіяти.
— Мені шкода, — сказав він. — Але я нічого не можу вдіяти.
Розділ 10
Вінтерґрін
Клевінджер помер. Ось так виявилась фундаментальна хибність його філософії. Якось під вечір, повертаючись із щотижневого патрульного вильоту до Парми, вісімнадцять літаків пірнули в променисто-білу хмару над узбережжям Ельби; виринуло з хмари сімнадцять. Від зниклого літака не лишилося жодних слідів — ні в небі, ні на лискучій нефритовій гладіні моря. Жодних уламків. Аж до заходу сонця вертольоти кружляли в білій хмарі. За ніч хмара розвіялась, а вранці Клевінджера вже не стало.
Це зникнення вразило всіх — вразило, звичайно ж, так само, як Велика змова на тренувальній базі Ловері-Філд, де шістдесят чотири курсанти з однієї казарми зникли в день отримання платні — як у воду канули. До моменту, коли Клевінджер настільки спритно покинув цей світ, Йосаріан гадав, що хлопці просто всі разом вирішили піти в самоволку. Його так надихнуло це масове ухилення від виконання священного обов’язку, що він з радістю побіг донести бентежну новину колишньому РПК Вінтерґріну.
— А що тут радісного? — зневажливо вишкірився колишній РПК Вінтерґрін, зіпершись заляпаним солдатським черевиком на лопату і прихилившись сутулою спиною до стіни однієї з тих глибоких квадратних ям, копання яких стало його військовою спеціальністю.
Колишній РПК Вінтерґрін був єхидним салагою, що любив чинити всім наперекір. Щоразу, як він втікав у самоволку, його ловили і примушували протягом певного часу копати, а потім загрібати ями по шість футів у глибину, ширину та довжину. Щойно відбувши покарання, він знову тікав у самоволку. Колишній РПК Вінтерґрін прийняв роль землекопа з покірливою самовідданістю справжнього патріота.
— Непогане в мене життя, — по-філософськи мудрував він. — Хтось же мусить це робити.
Йому вистачило клепки зрозуміти, що копання ям у штаті Колорадо — не така вже й погана робота в час війни. Оскільки великого попиту на ями не було, він міг копати й загрібати їх не кваплячись, і тому рідко коли перепрацьовувався. З іншого боку, військовий трибунал кожного разу понижував його до простого рядового. Він відчував гострий жаль за втраченим званням.
— Приємно було бути рядовим першого класу, — згадував він тужливо. — Я мав суспільне становище — розумієте, про що йдеться? — і обертався в найкращих колах. — На його обличчя лягла тінь смиренності. — Але тепер усе це позаду, — припустив він. — Тепер, коли піду в самоволку, я буду простим солдатом, і знаю, що це вже не те. — Копання ям не обіцяло йому великого майбутнього. — Та й робота ця тимчасова. Я втрачаю її щоразу, коли закінчується покарання. А тоді, якщо захочу попрацювати, я знову мушу втікати в самоволку. Але навіть цього вже не можу робити. Бо тут є одна засторога. Пастка-22. Тепер після самоволки мене чекає каторжна тюрма. Не знаю, що зі мною буде. Якщо не буду обережним, то й за океан можуть заслати! — він не хотів копати ями до кінця життя, але не мав нічого проти цього заняття, поки тривала війна, бо таким був його внесок у перемогу. — У кожного є свій обов’язок, — зауважив він, — і кожен повинен його виконувати. Мій обов’язок — копати ями, і я настільки добре його виконую, що мене представлено до медалі «За зразкову службу». Твій обов’язок — тинятися без діла в льотному училищі і надіятися, що війна закінчиться раніше, ніж ти з нього вийдеш. А обов’язок вояків за океаном — виграти війну, і мені б хотілося, щоб вони виконували свій обов’язок настільки ж добре, як я виконую свій. Було б нечесно, якби я мав летіти за океан і виконувати ще й їхню роботу, хіба ні?