На землі, під десятками похмурих поглядів, пригнічений Йосаріан пішов передати дані повітряної розвідки капітану Блеку, що стояв біля зеленого дощаного барака інструкторської, і довідався, що всередині на нього вже чекають полковник Каткарт і підполковник Корн. На порозі, блокуючи вхід, стояв блідий майор Денбі і мовчки, помахом руки, усіх відганяв. Йосаріан валився з ніг від утоми і мріяв лиш про одне — скинути з себе липкий одяг. Він переступив поріг інструкторської кімнати зі змішаними почуттями, не знаючи, як йому ставитися до смерті Крафта і його людей, адже всі вони загинули в далині самотніх і німих передсмертних мук саме в ту хвилину, коли сам він загруз по вуха в тій-таки ницій, болючій дилемі обов’язку і вічного прокляття.
З другого боку, полковника Каткарта ця подія шокувала.
— Двічі? — спитав він.
— За першим разом я би схибив, — тихо відповів Йосаріан, опустивши голову.
Їхні голоси ледь відлунювали в довгому, вузькому бараку.
— Але двічі? — повторив полковник Каткарт з явною недовірою.
— За першим разом я би схибив, — повторив Йосаріан.
— Але Крафт не загинув би.
— І міст би досі стояв.
— Навчений бомбардир мусить скидати бомби за першим разом, — нагадав йому полковник Каткарт. — Інші п’ять бомбардирів скинули бомби за першим разом.
— І схибили, — сказав Йосаріан. — Нам би знову довелося туди летіти.
— А можливо, ви за першим разом би його зруйнували.
— А можливо, я взагалі б не поцілив.
— Але можливо, не було б жодних втрат.
— А можливо, втрат було би більше, і міст би стояв. Ви ж хотіли, щоб ми зруйнували міст.
— Не сперечайтесь зі мною, — сказав полковник Каткарт. — Ми всі потрапили в немалу халепу.
— Я не сперечаюся, сер.
— Ні, сперечаєтесь. Навіть зараз сперечаєтесь.
— Так, сер. Вибачте.
Полковник Каткарт люто хруснув суглобами пальців. Підполковник Корн, приземкуватий чорнявий млявий чоловік з безформним пузом, вільно розсівся на одному зі стільців першого ряду, зручно поклавши зчеплені руки на засмаглу лисину. Його очі насмішкувато мружились за блискучими скельцями окулярів без оправи.
— Ми намагаємось об’єктивно оцінити цю ситуацію, — підказав він полковнику Каткарту.
— Ми намагаємось об’єктивно оцінити цю ситуацію, — мовив полковник Каткарт Йосаріану із завзяттям раптового натхнення. — Справа тут не в сентиментах або чомусь такому. Мені до одного місця цей літак і його екіпаж. Просто в рапорті воно буде виглядати паршиво. Як мені щось отаке прикрити в своєму рапорті?
— Чому б вам не дати мені медаль? — несміливо запропонував Йосаріан.
— За те, що двічі заходили на ціль?
— Ви ж дали медаль Голодному Джо, коли він помилково збив літак.
Полковник Каткарт здавлено хихикнув.
— Вам пощастить, якщо ми не віддамо вас під трибунал.
— Але за другим заходом я поцілив у міст, — запротестував Йосаріан. — Ви ж хотіли, щоб ми зруйнували міст.
— Ах, я і сам не знаю, що я хотів, — викрикнув полковник Каткарт роздратовано. — Послухайте, звісно, я хотів, щоб міст зруйнували. Той міст був для мене джерелом проблем, відколи я зголосився його з вами розбомбити. Але чому ви не знищили його за першим разом?
— Мені забракло часу. Мій штурман не був упевнений, що ми вилетіли до потрібного міста.
— До потрібного міста? — спантеличено перепитав полковник Каткарт. —Тепер ви хочете все звалити на Аарфі?
— Ні, сер. Я сам винен, що дав йому відволікти себе. Я просто хотів сказати, що кожен помиляється.
— Ніхто не є непогрішимим, — різко мовив полковник Каткарт, а тоді додав, уже не так упевнено: — І ніхто не є незамінним.
Ніхто не заперечував. Підполковник Корн ліниво потягнувся.
— Нам треба прийняти якесь рішення, — недбало зауважив він, звертаючись до полковника Каткарта.
— Нам треба прийняти якесь рішення, — сказав полковник Каткарт Йосаріану. — І все це ваша вина. Навіщо ви двічі заходили на ціль? Чому було не поскидати свої бомби за першим разом, як усі інші?