Йосаріан міг лягати до шпиталю коли завгодно завдяки своїй печінці та очам; лікарі не могли вилікувати його хвору печінку, як і не могли подивитись йому в очі, коли він розказував їм, що в нього хвора печінка. Він міг насолоджуватися життям у шпиталі, аж поки в його палаті не з’являвся хтось дійсно дуже хворий. Його організм був доволі міцний, щоб без будь-яких незручностей перенести будь-чию малярію чи застуду. Він не страждав від післяопераційного болю, коли іншим видаляли мигдалики, і лише з легкою нудотою та огидою переживав їхні грижі чи геморої. Але більшого вже він витерпіти не міг, щоб не захворіти самому. І от тоді він був готовий втікати звідти. У шпиталі він собі відпочивав, бо ніхто й ні до чого його тут не зобов’язував. Усе, що від нього вимагали, — це вмерти чи одужати, і оскільки він ліг до шпиталю цілком здоровим, одужати йому було дуже легко.
У шпиталі було набагато краще, ніж у літаку над Болоньєю чи над Авіньйоном, де за штурвалом сидять Гапл і Добз, а в хвостовому відсіку вмирає Сноуден.
Зазвичай у шпиталі не було й близько стільки хворих людей, скільки бачив їх Йосаріан поза стінами шпиталю, а також у шпиталі загалом було значно менше важкохворих. Рівень смертності у шпиталі був набагато нижчий,
ніж поза його стінами, і до того ж набагато здоровішої смертності. Майже ніхто не вмирав даремно. Люди в шпиталі знали значно більше про вмирання і робили цю справу набагато акуратніше, доладніше. Вони не могли приборкати Смерть у шпиталі, але все-таки примусили її поводитись як слід, навчили її добрих манер. Зачинити перед Смертю двері було неможливо, та коли вона з’являлась у шпиталі, то мусила поводитись як поважна пані. Тут не було грубої, потворної показухи, такої звичної для вмирання поза межами шпиталю. Ніхто не вибухав у повітрі, як ото Крафт або небіжчик з Йосаріанового намету, ані не замерзав до смерті під сліпучим літнім сонцем, як замерз Сноуден у хвості літака, перед тим виказавши Йосаріанові свою таємницю.
— Мені холодно, — скімлив Сноуден. — Мені холодно.
— Тихо, тихо, — намагався втішити його Йосаріан. — Тихо, тихо.
Ніхто не зникав дивовижним чином у хмарі, як це зробив Клевінджер.
Нікого не розривало на криваве шмаття. Ніхто не тонув у воді, нікого не вбивала блискавка, не кремсали заводські машини, не розчавлювали обвали. Нікого не вбивала куля грабіжника, не душили до смерті ґвалтівники, не заколювали ножем у барі, нікому не розчахували голову сокирами власні батьки або діти, ніхто не гинув від стихійного лиха. Ніхто на смерть не вдавився. Як справжні джентльмени, люди вмирали тут від втрати крові в операційній палаті чи без зайвих слів згасали в кисневому боксі. Тут не було хитрих фокусів на кшталт зараз-ви-мене-бачите-а-зараз-ні, таких популярних поза шпиталем, ніхто не зникав без сліду просто на очах. Не було тут голоду чи повеней. Діти не задихалися в колисках чи в льодовниках, не потрапляли під вантажівки. Нікого не забивали до смерті. Ніхто не сунув голову в духовку газової плити, ввімкнувши газ, не кидався під колеса поїздів підземки, не випадав з вікон готелю мертвим тягарем, пролітаючи зі свистом і з прискоренням тридцять футів на секунду, щоб гепнутися з огидним «фляк» на тротуар і вмирати в усіх на очах, мов альпаковий мішок з волохатим суничним морозивом, стікаючи кров’ю, рожеві пальці ніг урізнобіч.
З огляду на все це Йосаріан віддавав перевагу шпиталю, хоча й тут були хиби. Персонал бував надокучливим, шпитальні порядки, якби їх дотримуватись, обмежували свободу, а начальство втручалось не в свої справи. Оскільки шпиталь призначався для хворих, Йосаріан не завжди міг сподіватись на жвавих молодих сусідів по палаті і розваги не завжди були цікавими. Йому довелося визнати, що з ходом війни і з наближенням лінії фронту шпиталі гіршали, а надто якість товариства падала, якщо шпиталь опинявся в зоні боїв, де наслідки активного воєнного стану негайно впадали у вічі. Що глибше Йосаріан поринав у війну, то хворішими ставали пацієнти, аж поки нарешті поруч із ним не опинився той солдат у білому, який не міг стати ще хворішим, не померши, і невдовзі він так і зробив.
Солдат у білому весь складався з марлі, гіпсу і градусника, і градусник служив йому звичайною прикрасою, яку щодня рано вранці та під вечір сестра Крамер і сестра Дакет вкладали в темну дірку над тим місцем, де мав бути рот, аж одного вечора сестра Крамер глянула на градусник і виявила, що солдат мертвий. Тепер, озираючись назад, Йосаріан вважав, що саме сестра Крамер, а не той балакучий техасець, убила солдата в білому; якби вона не глянула на градусник і не доповіла про свої спостереження, то солдат у білому, мабуть, і далі лежав би там живий, точнісінько так, як лежав досі, упакований від голови до ніг у гіпсово-марлевий футляр, з двома дивними, негнучкими ногами, що здіймалися від стегон, і двома дивними руками, підвішеними прямовисно, і всі чотири масивні кінцівки були закуті в гіпсові пов’язки, всі чотири дивні, непотрібні кінцівки підняті в повітря за допомогою сталевих тросів і довжелезних свинцевих противаг, загрозливо завислих угорі. Отаке лежання, можливо, не було повносилим життям, та іншого життя в нього не було, і рішення його вкоротити, на думку Йосаріана, навряд чи мала приймати сестра Крамер.