— У мене в очах двоїться!
Медсестра заверещала, а санітар знепритомнів. Звідусіль до хворого кинулись лікарі зі шприцами, рефлекторами, пробірками, гумовими молоточками й камертонами. В палату вкотили якісь складні прилади на колесах. Пацієнтів для огляду на всіх не вистачало, і спеціалісти, вишикувавшись у чергу, роздратовано напирали на колег попереду і кричали, щоб ті поквапились і дали іншим змогу себе проявити. Невдовзі полковник з високим чолом і в окулярах з роговою оправою встановив діагноз.
— Це менінгіт, — категорично проголосив він, відштовхуючи всіх інших. — Хоча, Бог свідок, для такого діагнозу немає анінайменших підстав.
— Тоді чому саме менінгіт? — запитав майор з поштивою усмішкою. — Чому, скажімо, не гострий нефрит?
— Тому що я займаюсь менінгітами, а не гострими нефритами, ось чому, — відрізав полковник. — І я не віддам його без бою нікому з вас, нирників. Я перший прийшов.
Врешті-решт усі лікарі дійшли спільної думки. Всі погодились на тому, що уявлення не мають, на що хворий солдат, у якого двоїться в очах, і викотили його до ізолятора, а в палаті оголосили двотижневий карантин.
День подяки прийшов і пішов без зайвої метушні, поки Йосаріан усе ще лежав у шпиталі. Єдине, що не сподобалось Йосаріанові, — це індик на обід, але навіть індик виявився непоганим. Це був найрозважливіший День подяки в житті Йосаріана, і він дав собі таємну обітницю проводити відтепер усі Дні подяки в шпитальному усамітненні. Свою святу обітницю він порушив уже через рік, провівши День подяки в готельному номері в інтелектуальних бесідах з дружиною лейтенанта Шайскопфа, яка з цієї нагоди начепила на себе солдатські жетони Дорі Даз і напучувальним тоном картала Йосаріана за його цинізм і байдужість стосовно Дня подяки, хоча сама вона, як і він, у Бога не вірила.
— Напевно, я не менша атеїстка за тебе, — хвалькувато просторікувала вона. — Але навіть я відчуваю, що ми маємо за що бути вдячними, і не треба соромитися це показувати.
— Назви щось одне, за що маю подякувати, — байдуже заперечив Йосаріан.
— Ну... — дружина лейтенанта Шайскопфа затнулася на якусь мить і задумалась. — За мене.
— Ну та певне, — мовив він з посміхом.
Вона здивовано вигнула брови.
— Ти хіба не вдячний, що маєш мене? — запитала вона, роздратовано нахмурившись, адже зачепили її гординю. — До речі, мені не конче спати з тобою, — сказала вона з холодною гідністю. — У мого чоловіка ціла ескадрилья курсантів, які матимуть за щастя переспати з дружиною їхнього командира, просто як додатковий стимул.
Йосаріан вирішив змінити тему розмови.
— Ну от, ти змінюєш тему, — зауважив він дипломатично. — Б’юсь об заклад, що на кожну обставину, за яку я маю бути вдячним, я назву дві обставини, через які чуюся нещасним.
— Дякуй за те, що в тебе є я, — наполягала вона.
— Дякую, мила моя. Але я також глибоко нещасний, бо я вже не маю Дорі Даз. Або сотні інших дівчат і жінок, яких бачитиму і зажадаю за своє коротке життя, але не зможу з ними переспати хоча б раз.
— Дякуй за те, що здоровий.
— Страждай, що не завжди таким будеш.
— Радій з того, що живий.
— Гнівайся, що доведеться вмирати.
— Усе могло бути набагато гірше, — закричала вона.
— Все могло бути набагато краще, чорт забирай, — збуджено відповів він.
— Ти називаєш лише одну обставину, — запротестувала вона. — А казав, що можеш дві.
— І не розказуй мені, що шляхи Господні незбагненні, — пропустивши повз вуха її заперечення, вів далі Йосаріан. — Нічого незбагненного в них немає. Господь взагалі нічого не робить. Він розважається. А може, взагалі про нас забув. Бог, про якого ви, люди, розказуєте, — це неотесаний мужлан, незґрабний, незугарний, безмозкий, самовпевнений, грубий селюк. Боже милостивий, ну як можна схилятись перед Верховною Істотою, яка не може обійтися в Своєму божественному творінні без таких явищ, як гнилі зуби і шмарклі? А що крутилося в тій Його збоченій, злій, соромітній свідомості, коли Він позбавив старих людей можливості контролювати свої випорожнення? А якого милого Він створив біль?
— Біль? — дружина лейтенанта Шайскопфа переможно вхопилася за слово. — Біль — це корисний симптом. Біль — це попередження про небезпеки, які загрожують нашому організму.
— А хто створив небезпеки? — запитав Йосаріан і злостиво засміявся. — Ох, з великого Свого милосердя до нас Він дарував нам біль! А чому б Йому не попереджати нас дзвоном дзвіночків або ангельськими хорами? Або індикатором з червоно-синіх неонових трубочок, умонтованим в кожний лоб? Кожний путній виробник музичних автоматів з цим би впорався. А чому Він не зміг?