Розділ 19
Полковник Каткарт
Полковник Каткарт був спритний, успішний, нечупарний, нещасний чоловік тридцяти шести років, що ходив перевальцем і мріяв стати генералом. Завзятий і пригнічений, урівноважений і розчарований, самовдоволений і невпевнений, він наважувався на адміністративні хитрощі, аби відзначитись перед начальством, і жив у постійному страху, що всі його махінації можуть обернутися неприємностями. Це був вродливий і непривабливий, м'ясистий, марнославний хвалько, що запливав жиром і хронічно страждав через свої тривалі напади тяжких передчуттів. Полковник Каткарт був марнославний, бо в свої тридцять шість спромігся дослужитись до полковника і стати командиром полку; і полковник Каткарт був розчарований, бо хоч йому вже виповнилося тридцять шість, він був лише полковником.
Полковник Каткарт не сприймав абсолютних категорій. Він міряв свої власні успіхи лише досягненнями інших, а досконалістю вважав уміння зробити щось принаймні на рівні своїх однолітків, які робили те саме навіть краще. Той факт, що тисячі його однолітків і старших за нього не дослужилися навіть до майора, викликав у нього франтувате захоплення власною винятковістю; але з другого боку, були інші його однолітки й молодші за нього, що дослужилися вже до генералів, і це отруювало його душу болісним відчуттям власної неповноцінності й примушувало гризти собі нігті в такій непогамовній тривозі, якої не відчував навіть Голодний Джо.
Полковник Каткарт був кремезний, набундючений, широкоплечий, мав коротко підстрижене темне кучеряве волосся, що вже починало сивіти, і витіюватий мундштук, якого купив напередодні прибуття на Піанозу, коли його призначили командиром авіаполку. Він при кожній нагоді чванливо виставляв цей мундштук напоказ і навчився вправно ним орудувати. Зовсім несподівано він відкрив у собі благодатну схильність до куріння з мундштуком. Наскільки йому було відомо, його мундштук був єдиний на всьому середземноморському театрі воєнних дій, і ця думка тішила і водночас тривожила його. Він узагалі не сумнівався, що такий ґречний інтелектуал, як генерал Пекем, схвалює його куріння з мундштуком, хоча зустрічались вони, на щастя, доволі рідко, і це тішило полковника Каткарта, оскільки генерал Пекем міг узагалі не схвалювати мундштука. Коли на полковника Каткарта нападали такі побоювання, він ледве стримувався, щоб не захлипати, і хотів викинути ту нечисть, але його завжди зупиняло незламне переконання, що мундштук надає його мужній, войовничій поставі особливий полиск рафінованого героїзму і підкреслює його разючу перевагу над усіма іншими полковниками американської армії, з якими він конкурує. Втім, хіба міг він бути певним?
Полковник Каткарт не давав собі з тим спокою — працьовитий, наполегливий, відданий воєнний стратег, який денно і нощно служив самому собі. Він був сам собі могилою, безстрашний і несхибний дипломат, який картав себе за кожну проґавлену можливість і розкаювався за кожну свою помилку, завжди напружений, дратівливий, озлоблений і чванливий. Це був доблесний опортуніст, який жадібно хапався за кожну нагоду, яку відкривав для нього підполковник Корн, і тут же з тоскним відчаєм тремтів через можливі непоправні наслідки. Він пожадливо колекціонував плітки і високо цінував чутки. Він вірив усьому, що чув, і нікому не довіряв. Він був постійно насторожі й безпомильно орієнтувався в стосунках і ситуаціях, яких не існувало. Він завжди був у курсі справ і зворушливо силкувався зрозуміти, що відбувається. Несамовитий, відважний задирака, він невтішно розмірковував про те непоправно жахливе враження, яке справляв на високопосадовців, котрі навряд чи й здогадувалися про його існування.
Усі його переслідували. Полковник Каткарт давав собі раду в житті, віднаходячи хистку рівновагу між листками у вінку своєї слави і плямами на репутації, блискучими уявними тріумфами і катастрофічними уявними поразками. Він щогодини коливався від болю до радості, то неймовірно роздимаючи грандіозність своїх перемог, то трагічно перебільшуючи серйозність поразок. Ніхто ніколи не бачив, як він дрімає. Якщо він від когось чув, що генерал Дрідл чи генерал Пекем усміхається, насупився або не робить ні те, ні те, він не давав собі спокою, аж поки не знаходив прийнятне пояснення, чому це відбувається, і затято бурчав, поки підполковник Корн не вмовляв його попуститись і глянути на речі простіше.
Підполковник Корн був відданим, незамінним союзником, який нервував полковника Каткарта. Полковник Каткарт клявся підполковнику Корну в довічній вдячності за кожну його геніальну ідею і тут же злився на нього, коли усвідомлював, що з неї може нічого не вийти. Полковник Каткарт був багато чим зобов'язаний підполковнику Корну й анітрохи його не любив. Вони були дуже близькі. Полковник Каткарт заздрив кмітливості підполковника Корна і постійно собі нагадував, що той, хоча майже на десять років старший за нього віком, дослужився всього лиш до підполковника, а освіту здобув у провінційному університеті. Полковник Каткарт оплакував свою лиху долю, що дала йому в помічники такого пересічного чоловіка, як підполковник Корн. Його принижувало, що він мусить цілковито залежати від особи, котра отримала освіту в провінційному університеті. Якщо вже хтось і мав стати для нього незамінним, журився полковник Каткарт, то чому ним не став хтось заможний і добре вдягнений, хтось із кращої родини, більш зрілий, ніж підполковник Корн, і хтось такий, хто не буде ставитися до бажання полковника Каткарта стати генералом настільки легковажно, як підполковник Корн, про що полковник Каткарт потайки здогадувався.