Полковник Каткарт так відчайдушно прагнув стати генералом, що заради цього був готовий випробувати будь-що, навіть релігію, тож якось уранці, через тиждень після того, як збільшив норму бойових вильотів до шістдесяти, він викликав до себе капелана і тицьнув пальцем у номер журналу «Сатердей Івнінг Пост», що лежав на його столі. Комір його форменої сорочки був широко розстебнутий, і під брезклою випнутою губою і пухким підборіддям, на молочно-білій шиї, лягла тінь чорної жорсткої щетини. Шкіра в нього ніколи не засмагала, і він старанно уникав сонця, щоб не обгоріти. Полковник був на голову вищий і вдвічі ширший за капелана, і поруч з його розбухлою, владною постаттю капелан відчув себе тендітним і слабким.
— Ознайомтесь, капелане, — наказав полковник Каткарт, устромляючи сигарету в мундштук і розвалившись в обертовому кріслі за своїм столом. — Скажіть, що ви про це думаєте.
Капелан слухняно заглянув у розгорнений журнал і побачив редакційну статтю на цілий розворот, де мовилося про американський бомбардувальний полк в Англії, капелан якого перед кожним бойовим вильотом правив в інструкторській молебень. Капелан мало не розплакався від щастя, зметикувавши, що полковник не збирається його лаяти. Полковник Каткарт майже не розмовляв з капеланом від того буремного вечора, як витурив його за наказом генерала Дрідла з офіцерського клубу, коли Вождь Білий Вівсюг заліпив полковнику Мудусу кулаком у ніс. Капелан спочатку перелякався, що полковник Каткарт випише догану за його самовільне відвідання клубу минулого вечора. Він сходив туди з Йосаріаном і Данбаром, коли ті зненацька насунулися до його намету на лісовій галявині і запропонували піти з ними. Хоч і заляканий стараннями полковника Каткарта, капелан усе ж подумав, що йому ліпше наразитися на невдоволення полковника, ніж відкинути турботливе запрошення своїх двох нових приятелів, з якими познайомився у шпиталі кілька тижнів тому, коли провідував хворих, і які настільки успішно оберігали його від незліченних незгод, пов’язаних з виконанням його офіційного обов’язку по-дружньому спілкуватися мало не з тисячею незнайомих йому офіцерів та рядових, що вважали його білою вороною.
Капелан прикипів очима до сторінок журналу. Він двічі розглянув кожну фотографію і уважно перечитав усі підписи, силкуючись оформити відповідь на запитання полковника в граматично правильне речення, потім багато разів подумки повторив і перебудував його, перш ніж нарешті наважився заговорити.
— Я гадаю, що молебень перед кожним бойовим вильотом — це високоморальний і надзвичайно похвальний захід, сер, — запропонував він соромливо і замовк.
— Ну так, — сказав полковник. — Але мене цікавить, чи, на вашу думку, цей захід у нас спрацює.
— Так, сер, — не відразу відповів капелан. — Гадаю, що спрацює.
— В такому разі, я хотів би спробувати. — Масивні крохмалисті щоки полковника раптом зарум’янились яскравими плямами ентузіазму. Він зірвався на ноги і збуджено заходив по кімнаті. — Гляньте, як це допомогло тим людям в Англії. Ось тут у журналі є фотографія полковника, чий капелан править молебень перед кожним бойовим вильотом. Якщо молебні допомогли йому, то і нам допоможуть. Може, як ми почнемо молитися, моя фотографія також з'явиться в «Сатердей Івнінг Пост».
Полковник знову сів і стримано усміхнувся своїм щедрим сподіванням. Капелан не отримав жодного натяку, що йому слід казати далі. На його довгастому, досить блідому обличчі застиг задумливий вираз, і він ковзнув поглядом по високих кошиках з червоними помідорами-сливками, що рядами стояли уздовж стін. Він удавав, ніби обмірковує відповідь. За якийсь час він зрозумів, що витріщається на ряди кошиків з червоними помідорами-сливками, і його настільки заінтригувало, навіщо кошики, переповнені червоними помідорами-сливками, в кабінеті командира полку, що він геть забув про обговорення молитовних зустрічей, аж нарешті полковник Каткарт, добродушно відхилившись від теми, запитав: