— Так, сер.
— Прекрасно. Звертайтеся в разі потреби.
— Так, сер. Дякую, сер. Сер...
— Дякую, що заскочили, капелане. Маю трохи роботи. Дайте знати, якщо придумаєте, як нам потрапити на сторінки «Сатердей Івнінг Пост», гаразд?
— Так, сер, обов'язково. — Надзвичайним зусиллям волі капелан опанував себе і зухвало кинувся вперед. — Мене особливо турбує стан одного з наших бомбардирів, сер. Йосаріана.
Полковник рвучко підвів очі, щось неясно пригадуючи.
— Кого? — спитав він з тривогою.
— Йосаріана, сер.
— Йосаріана?
— Так, сер. Йосаріана. Він у дуже поганому стані, сер. Боюсь, він може довго не витримати і з розпачу накоїть біди.
— Це правда, капелане?
— Так, сер. Боюся, що так.
Полковник кілька секунд мовчки обдумував відповідь.
— Скажіть йому покладатися на Бога, — нарешті порадив він.
— Дякую, сер, — сказав капелан. — Скажу.
Розділ 20
Капрал Вітком
Серпневе ранкове сонце було спекотне і парке, і на балконі не відчувалося жодного вітерцю. Капелан рухався поволі. Пригнічений і обтяжений самобичуванням, він вийшов з кабінету полковника, нечутно ступаючи брунатними черевиками на гумовій підошві. Він картав себе за те, що, як вважав, було боягузтвом. З полковником Каткартом він мав намір набагато твердіше стояти на своєму щодо шістдесяти вильотів, говорити сміливо, логічно і красномовно про справу, якою вже глибоко перейнявся. Натомість він зазнав жалюгідної невдачі, знову втративши дар мови перед лицем сильнішої особистості. Це було знайоме гидке відчуття, і самооцінка його сильно понизилась.
За якусь секунду він ще раз втратив дар мови, коли побачив, як опецькувата, невиразна постать підполковника Корна манірною риссю піднімається йому назустріч крученими широкими сходами з жовтого каменю, що вели від великого круглого занедбаного вестибюля з високими потрісканими мармуровими стінами і потрісканою кахляною підлогою. Підполковника Корна капелан боявся навіть більше, ніж полковника Каткарта. Смаглявий, середнього віку, з крижаними окулярами без оправи, з лискучою лисою банястою макітрою, якої він раз по раз обережно торкався пучками зашкарублих пальців, підполковник не любив капелана і часто поводився з ним неввічливо. Він тримав капелана у стані постійного жаху своїми короткими, глузливими зауваженнями і всезнавчим цинічним поглядом, з яким капелан не мав сміливості зустрітися довше ніж на одну випадкову мить. Неминуче увага капелана, зіщуленого зі страху, зосередилась на животі підполковника Корна, там, де з-під обвислого ременя стирчали, бгаючись і надимаючись, поли сорочки, що надавало йому неохайного вигляду і робило ніби на кілька дюймів нижчим від його середнього зросту. Підполковник Корн був зверхній нехлюй з масною шкірою, глибокими, важкими складками, що опускались майже прямовисно від носа вздовж тьмяних щік, і квадратним роздвоєним підборіддям. Обличчя його було суворим, і він глянув на капелана, не впізнаючи його, коли вони порівнялися на сходах і вже мали проминути один одного.
— Здоров, отче, — сказав він невиразним тоном, не дивлячись на капелана. — Як справи?
— Доброго ранку, сер, — відповів капелан, мудро зваживши, що підполковник Корн чогось більшого у відповідь не очікував.
Підполковник Корн піднімався далі, не сповільнюючи ходи, а капелан насилу подолав спокусу вкотре нагадати, що він не католик, а анабаптист, і тому немає потреби, ба навіть неправильно кликати його «отцем». Тепер він був майже певним, що підполковник Корн пам’ятає про це і оте його «отче» з виглядом ласкавої невинності є просто ще одним способом поглузувати з нього, тому що капелан — лише анабаптист.
Майже проминувши капелана, підполковник Корн зненацька зупинився і розвернувся до нього з розлюченим, сповненим підозри поглядом. Капелан скам’янів.
— Що ви робите з цим помідором, капелане? — грубо запитав підполковник Корн.
Капелан здивовано глянув на помідору своїй руці, яким пригостив його полковник Каткарт.
— Я взяв його в кабінеті полковника Каткарта, сер, — спромігся відповісти він.
— А полковник знає, що ви його взяли?
— Так, сер. Він сам мені його дав.
— О, в такому разі все гаразд, — сказав підполковник Корн заспокоївшись. Він холодно усміхнувся, запихаючи великими пальцями обох рук пожмакані поли сорочки під ремінь. Його очі блиснули потайним і самовдоволеним лукавством. — А навіщо полковник Каткарт вас викликав? — раптом запитав він.