Капелан на мить онімів.
— Я не знаю, чи маю я право...
— Щоб читати молитви для редакторів «Сатердей Івнінг Пост»?
Капелан стримав посмішку.
— Так, сер.
Підполковника Корна втішила власна проникливість. Він зневажливо розсміявся.
— Знаєте, я боявся, що коли він побачить останній номер «Сатердей Івнінг Пост», йому прийде в голову якась маячня. Сподіваюсь, вам вдалось пояснити йому, наскільки це страхітлива ідея?
— Він вирішив цього не робити, сер.
— Чудово. Значить, ви таки переконали його, що редактори «Сатердей Івнінг Пост» навряд чи будуть публікувати ту саму історію двічі, аби лиш прославити якогось незнаного полковника. А як вам живеться на природі, отче? Даєте собі раду?
— Так, сер. Усе налагоджується.
— Чудово. Я радий чути, що вам немає на що скаржитися. Дайте нам знати, коли виникнуть якісь труднощі. Ми всі бажаємо, щоб вам там жилося добре.
— Дякую, сер. Обов'язково.
Внизу, у вестибюлі, наростала галаслива метушня. Надходив час обіду, і перші відвідувачі потягнулися в зали штабних їдалень — одні для офіцерів, другі для рядових, — розташованих обабіч старовинної ротонди. Підполковник Корн перестав усміхатися.
— Вчора чи позавчора ви обідали тут з нами, правда, отче? — запитав він багатозначно.
— Так, сер. Позавчора.
— Я так і подумав, — сказав підполковник Корн і помовчав, щоб його думка краще дійшла. — Ну, не хвилюйтеся, отче. Побачимось, коли знову настане ваш час тут пообідати.
— Дякую, сер.
Капелан не був впевнений, у котрій з п’ятьох офіцерських їдалень і п’ятьох їдалень для рядових він мав обідати того дня, бо графік, що його зладнав для нього підполковник Корн, був складний, а папірець зі своїми записами капелан забув у наметі. Він був єдиний серед офіцерів, приписаних до штабу полку, хто не мешкав у занедбаному будинку з червоної цегли, де містився штаб полку, або в котрійсь із менших споруд, безладно розкиданих поблизу. Капелан жив на лісовій галявині за чотири милі від штабу полку, між офіцерським клубом та територією першої з чотирьох ескадрилій, що тягнулися вдалину довгою низкою. Капелан сам займав просторий квадратний намет, який правив йому також за кабінет. Звуки гульні, що долинали кожного вечора з офіцерського клубу, не давали йому заснути, він крутився й метався в ліжку, покірний, напівдобровільний вигнанець. Він не міг визначити правильної дози таблеток від безсоння, які час від часу приймав, і потім кілька днів підряд мучився докорами сумління.
Єдиним, хто мешкав з капеланом на лісовій галявині, був капрал Вітком, його асистент. Капрал Вітком, атеїст, був невдоволеним підлеглим, який вірив, що здатний виконувати обов’язки капелана значно краще, ніж сам капелан, і тому вважав себе обділеною жертвою соціальної несправедливості. Він мешкав в окремому наметі, такому ж просторому та квадратному, як і капеланів. Переконавшись, що йому все зійде з рук, він ставився до капелана з відвертою грубістю і зневагою. Їхні намети стояли на віддалі чотирьох-п’яти футів один від одного.
Саме підполковник Корн отак закроїв капеланове життя. Однією з добрих причин поселити капелана поза межами штабного будинку було припущення підполковника Корна, що коли той мешкатиме в наметі, як і більшість його парафіян, то йому буде легше з ними зійтися. Наступною доброю причиною було те, що постійна присутність капелана при штабі полку створювала для штабних офіцерів незручності. Одна річ — підтримувати зв’язок із Господом, і всі ставились до цього прихильно; зовсім інша річ — коли Він вештається поруч усі двадцять чотири години на добу. Загалом, як пояснив підполковник Корн майорові Денбі, тривожному й вирлоокому офіцерові з оперативного відділу, капелан не перепрацьовувався; він мав лише вислуховувати розповіді про чужі біди, ховати загиблих, відвідувати прикутих до ліжка та служити відправи. Вже й похоронів не було надто багато, зауважив підполковник Корн, оскільки спротив німецьких винищувачів практично припинився, а за його оцінками, майже дев’яносто відсотків льотчиків, що таки гинуть, роблять це за лінією фронту або ж просто зникають у хмарах, а в таких випадках позбуватись останків капеланові не доводиться. Відправи також його не перевтомлювали, адже відбувались тільки раз на тиждень у штабному будинку, а відвідувало їх надто мало людей.
Як не дивно, з часом капелан полюбив жити на лісовій галявині. Його з капралом Віткомом забезпечили всім необхідним, аби лиш ні один, ні другий не посилався на брак вигод і не домагався дозволу перебратися до штабного будинку. Капелан снідав, обідав та вечеряв по черзі у восьми їдальнях ескадрильї, кожний п’ятий день він обідав у їдальні для рядових, а кожний десятий — в офіцерській їдальні при штабі. У себе вдома, в штаті Вісконсин, капелан залюбки займався садівництвом, і тепер його серце втішалося розкішною картиною рясноти і плодючості щоразу, коли він споглядав колючі гілки низькорослих дерев, траву до пояса і чагарники, що оточували його стіною. Навесні він потай мріяв посадити бегонії та майорці на вузенькій грядці навколо намету, але його стримував страх перед злобою капрала Віткома. Капелан насолоджувався відлюдністю і спокоєм цього зеленого довкілля, життя тут заохочувало до споглядання та роздумів. Тепер до нього приходило зі своїми жалями менше людей, ніж раніше, і за це також він відчував вдячність. Капелан важко сходився з людьми і в розмові чувся незручно. Він сумував за своєю дружиною і трьома діточками, а вона сумувала за ним.