Найбільше капрала Віткома дратував у капелані — окрім його віри в Бога — брак ініціативності й агресивності. Погану відвідуваність відправ капрал Вітком розцінював як сумний наслідок свого власного низького становища. Його розум гарячково продукував нові сміливі ідеї, як пробудити велике духовне відродження, творцем якого він себе уявляв: доброчинні обіди, церковні зібрання вірян, офіційні листи родичам убитих та поранених у бою, цензурування, гра в «бінго». Але капелан зв’язував йому руки. Ці обмеження доводили капрала Віткома до нестями, адже він повсюди помічав можливості для різноманітних покращень. Саме через таких людей, як цей капелан, дійшов висновку капрал Вітком, релігія здобула настільки погану репутацію, а вони обидва стали ізгоями. На відміну від капелана, капрал Вітком ненавидів це відлюдне життя на лісовій галявині. І перше, що він збирався зробити після того, як усуне капелана, це повернутися до штабного будинку, де зможе завжди бути в гущі подій.
Коли капелан повернувся на галявину після зустрічі з підполковником Корном, капрал Вітком стояв біля намету в задушливому мареві й по-змовницьки перешіптувався з дивним повновидим чоловіком у коричнево-червоному вельветовому халаті поверх сірої фланелевої піжами. Капелан упізнав казенне шпитальне вбрання. Обидва вдали, ніби не впізнають його, і не привіталися. У незнайомця були фіолетові ясна; ззаду халат прикрашало зображення Б-25, що просувався серед жовтогарячих зенітних спалахів, а спереду — шість акуратних рядочків бомб, що означали шістдесят здійснених бойових вильотів. Капелана так вразив його вигляд, що він зупинився, витріщивши очі. Ті двоє урвали розмову і з кам’яними обличчями чекали, поки він піде. Капелан поквапився до свого намету. Він почув, або йому здалося, що почув, як йому вслід хихикнули.
За хвилину капрал Вітком увійшов до кабінету і запитав:
— Як справи?
— Нічого нового, — відповів капелан, ховаючи погляд. — До мене ніхто не приходив?
— Знову заходив цей схиблений Йосаріан. Ото вже справжній баламут!
— Не думаю, що він схиблений, — зауважив капелан.
— Правильно, захищайте його, — сказав капрал Вітком ображеним тоном і, карбуючи крок, вийшов з намету.
Капеланові не вірилося, що капрал Вітком знову образився і таки вийшов з кабінету. Тільки-но він про це подумав, як капрал Вітком знов увійшов.
— Ви завжди захищаєте чужих, — закинув капеланові капрал Вітком. — А своїх людей ви не підтримуєте. Це одна з ваших хиб.
— Я і не думав його захищати, — вибачливо мовив капелан. — Я просто сказав, що думаю.
— А що хотів полковник Каткарт?
— Нічого особливого. Він хотів обговорити, чи варто читати молитви в інструкторській перед кожним бойовим вильотом.
— Гаразд, не хочете — не розказуйте, — огризнувся капрал Вітком і вийшов.
Капелан чувся жахливо. Здавалося, він, хай яким був тактовним, весь час вражав почуття капрала Віткома. Він покаянно опустив погляд і тут помітив, що ординарець, якого йому підсунув підполковник Корн і який мав прибирати в наметі й тримати в порядку його речі, знову не завдав собі труду почистити йому черевики.
Капрал Вітком знову зайшов до кабінету.
— Ви ніколи мене не інформуєте, — вороже заскавчав він. — Ви не довіряєте своїм підлеглим. Це ще одна з ваших хиб.
— Ні, навпаки, — винувато запевнив його капелан. — Я вам повністю довіряю.
— Тоді що з тими листами?
— Ні, не зараз, — заблагав капелан, зіщулившись. — Не треба листів. Будь ласка, не говоріть про це зараз. Я дам вам знати, коли передумаю.
Капрал Вітком оскаженів.
— Ах, ось так? Значить, ви будете отут собі сидіти і похитувати головою, а я сам працюватиму. Ви хіба не бачили того хлопця з малюнками на халаті?