— У мене вже не двоїться! — не гаючись, закричав він.
Новий гурт спеціалістів, озброєних медичними інструментами, з тяжким тупотом оточив Йоссар’янове ліжко, щоб упевнитися, чи він не бреше.
— Скільки ви бачите пальців? — запитав ватажок, піднявши один палець.
— Один.
— А зараз скільки? — запитав він, піднявши два пальці.
— Один!
— Він і справді бачить усе в однині,— підтвердив ватажок, зачудовано глянувши на своїх колег. — Ми його вилікували.
— І дуже вчасно, — зауважив лікар, що залишився в палаті, коли решта пішли. Це був свійський чолов’яга з торпедоподібним корпусом, рудуватою щетиною на щоках та пачкою сигарет у нагрудній кишені халата. Він їх смалив одну за другою, прихилившись до стіни. — Річ у тім, що до тебе приїхали родичі. Ні-ні, не твої родичі, заспокойся, — додав він, сміючись. — Це батьки та брат того хлопця, котрий щойно помер. Вони їхали аж із самого Нью-Йорка, щоб попрощатися з умираючим солдатом, а ти, по-моєму, для цього найбільше підходиш.
— Цебто як? — підозріливо запитав Йоссар’ян. — Я, здається, поки що не вмираю.
— Це тільки здається… Усі ми потихеньку вмираємо. Власне, ми, чорт забирай, тільки те й робимо, відколи народилися. Думаєш, ти виняток?
— Але ж вони приїхали попрощатися зі своїм сином, а не зі мною, — заперечив Йоссар’ян.
— їм доведеться вдовольнитися тим, що в нас є,— відказав лікар. — А для нас, медиків, все одно — що один умираючий, що другий… З погляду науки, перед лицем смерті всі рівні. Тож я пропоную ось що. Ти стаєш їхнім родичем на кілька хвилин, а я зате довіку нікому не скажу, що твої кольки в печінці — брехня і симуляція.
— А як ви знаєте? — аж сахнувся Йоссар’ян.
— Ти нас недооцінюєш, — по-дружньому хмикнув лікар, запалюючи ще одну сигарету. — Хто повірить, що в тебе й справді болить печінка, коли ти тільки й знаєш хапати за цицьки медсестер, усіх підряд? Якщо хочеш когось переконати, що в тебе кольки в печінці, забудь і думати про секс.
— А на біса тоді мені й небо коптити? — заперечив Йоссар’ян. — До речі, чому ви мене досі не виказали, коли знали, що я симулянт?
— А на біса мені тебе виказувати? — здивувався лікар. — В цьому цирку ми всі циркачі. Всі замилюємо один одному очі. У тебе своя гра, у мене своя, та коли ти до мене по-людськи, то і я до тебе по-людськи. Як кажуть, рука руку миє… А ці люди приїхали здалеку, і мені не хотілося б завдавати їм зайвих прикростей, ясно? Звичайна сентиментальність. Мені завжди жаль старих людей.
— Так, але ж вони приїхали побачитися зі своїм сином!
— І трохи спізнилися, не вони винуваті. Та дарма. Вони, може, навіть і не помітять різниці.
— Ну, а якщо почнуть плакати?
— Так воно, певно, й буде. Для цього вони, власне, сюди й приїхали. Але я буду весь час стояти за дверима і, як відчую, що пахне смаленим, одразу ж зайду.
— Все-таки це якась маячня, — задумливо промовив Йоссар’ян. — Навіщо їм, по-вашому, треба бачити, як помирає їхній син?
— От чого не знаю, того не знаю, — признався лікар. — Так уже, видно, повелося, не вони одні такі. Ну, то що? Від тебе вимагається лиш одне — протягом кількох хвилин зображувати вмираючого. Невже це так важко?
— Ну, гаразд, — здався Йоссар’ян. — Якщо й справді недовго і обіцяєш стояти за дверима… — Він почав увіходити в роль. — Послухай-но, а чого б вам мене не забинтувати? Так буде переконливіше.
— Годиться, — схвалив лікар.
Йоссар’яна запеленали в марлю. Санітари укріпили на вікнах жалюзі, і, коли їх приспустили, кімната поринула в гнітючий морок. Йоссар’ян пригадав, що до речі були б квіти, і відряджений лікарем санітар приніс звідкілясь два напівзів’ялих букетики, які затопили ізолятор нудотно-пряним ароматом умирання. Коли все було готово, Йоссар’янові звеліли вкладатися в ліжко. Потім впустили відвідувачів.
Ті зайшли навшпиньках, з боязким і винуватим виглядом непроханих гостей — спочатку прибиті горем мати й батько, слідом за ними — брат, кремезний, в’язистий насуплений матрос. Старенькі ступали, тулячись одне до одного. Вони неначе тільки-но зійшли з пожовклої фотографії, зробленої з нагоди родинного свята, — гордовиті, маленькі, побляклі, немов вилиті з тьмяного металу й одягнуті в чорне поношене вбрання. На довгастому, овальному, кольору паленої умбри, обличчі матері застиг вираз скорботної задуми, посічені зморшками губи були міцно стиснуті, чорне, жорстке, без жодних кучериків чи закрутків, гладенько зачесане назад волосся, розділене навпіл строгим прямим проділом, здавалося присипаним попелом. Батько тримався підкреслено прямо, немов позував; старомодний двобортний піджак із підкладними плечима був йому явно затісний. Навколо його за звичкою примружуваних сльозавих очей зміїлися дрібні зморшки, а пишні закручені вуса на борознавому од віку обличчі сріблилися густою сивиною. Маленький, але плечистий і жилавий, він, схоже, відчував себе страшенно ніяково, бо незграбно переступав з ноги на ногу посеред ізолятора, притиснувши до вилог піджака чорний фетровий капелюх у натруджених, обпалених сонцем руках. Злидні та тяжка праця наклали на обох старих свою жорстоку печать. А молодий матрос, здавалося, так і рвався в бійку: біла безкозирка, хвацько зсунута набакир, кулаки стиснуті, люті, зацьковані очі весь час бігають по кімнаті.