Всі троє, зайшовши до кімнати, на мить зупинилися, а потім нерішуче й повільно, плече в плече і навіть немов у ногу, погребною шеренгою почали підступати до ліжка. Наблизившись упритул, вони мовчки витріщились на Йоссар’яна, схиливши голови, немов по команді.
Запала до болю важка, нестерпна тиша, якій, здавалося, не буде кінця. Нарешті Йоссар’янові стало невтерпець, і він здавлено прокашлявся.
— У нього жахливий вигляд, — промовив старий.
— Йому зле, тату.
— Джузеппе, — мовила мати, присівши на стілець, і стиснула на колінах зашкарублі, з венозними вузлами руки.
— Мене звуть Йоссар’ян, — мовив Йоссар’ян.
— Його звуть Йоссар’ян, ма. Йоссар’яне, ти мене впізнаєш? Я твій брат Джон. Ти знаєш, хто я?
— Знаю. Ти мій брат Джон.
— Ось бачите, він упізнав мене! Тату, він пригадав, хто я такий. А це, Йоссар’яне, наш татко. Скажи таткові «здрастуй».
— Здрастуй, татку, — сказав Йоссар’ян.
— Здрастуй, Джузеппе.
— Його звуть Йоссар’ян, тату.
— У нього жахливий вигляд, — сказав батько. — На нього страшно дивитися.
— Йому дуже зле, тату. Лікар каже, що він умирає.
— Мало що хто каже. Всі лікарі — шахраї, я їм зроду не вірю.
— Джузеппе, — знову тихенько сказала мати. В її надтріснутому голосі чулося невимовне страждання.
— Його звуть Йоссар’ян, ма. Вона вже не знає, що каже, все забуває. Як вони тебе тут лікують, братику? Тебе тут не зобижають?
— Не зобижають, — відповів Йоссар’ян.
— От і добре. Ти їм не давай собою помикати. Ти тут не гірший за інших, дарма що італієць. У тебе теж є права.
Йоссар’ян зморгнув і заплющив очі, щоб не дивитись на свого брата Джона. Йому стало недобре.
— Ні, ви тільки погляньте, який у нього жахливий вигляд, — зауважив батько.
— Джузеппе, — мовила мати.
— Ма, його звуть Йоссар’ян, — нетерпляче перебив її брат. — Невже так важко запам’ятати?
— Та мені все одно, — перебив його Йоссар’ян. — Нехай називає мене Джузеппе.
— Джузеппе, — мовила мати.
— Не переживай, Йоссар’яне, — сказав брат. — Усе буде гаразд.
— Не переживай, ма, — сказав Йоссар’ян. — Усе буде гаразд.
— А священик у тебе був? — поцікавився брат.
— Був, — збрехав Йоссар’ян і знову заплющив очі.
— Це добре, — зауважив брат. — Добре, що ти маєш тут усе, що треба. Ми прилетіли аж із Нью-Йорка. Боялись, що не встигнем.
— Куди не встигнете?
— Не встигнемо попрощатися з тобою перед смертю.
— А яка різниця?
— Ми не хотіли, щоб ти помер, не попрощавшися з нами.
— А яка різниця?
— Він, мабуть, починає марити, — сказав брат. — Весь час повторює одне й те саме.
— Це справді кумедно, — подав голос старий. — Я завжди думав, що його звуть Джузеппе, а він, виявляється, Йоссар’ян. Дуже кумедно.
— Заспокой його, ма, — наполягав брат. — Скажи йому щось підбадьорливе.
— Джузеппе.
— Це не Джузеппе, ма. Це Йоссар’ян.
— А яка різниця? — тим самим журним голосом відказала мати, не підводячи очей. — Він умирає.
З-під її припухлих повік ринули сльози, і вона гірко й безмовно заплакала, повільно погойдуючись на стільці туди й сюди. Йоссар’ян, ні в сих ні в тих, мовчки втупився в її руки, що, як великі мертві метелики, лежали на колінах; він найбільше боявся, що вона зараз залементує уголос. Батько з братом також плакали. Йоссар’ян раптом пригадав, чого вони плачуть, і заплакав теж. Лікар, якого Йоссар’ян раніше ніколи не бачив, зайшов до палати і чемно нагадав відвідувачам, що їм уже час іти. Батько одразу набрав статечного вигляду й почав прощатися.
— Джузеппе, — почав він.
— Йоссар’ян, — поправив його син.
— Йоссар’яне, — сказав батько.
— Джузеппе, — поправив його Йоссар’ян.