— Ти умираєш.
Йоссар’ян знову розплакався. Незнайомий лікар паскудно зиркнув на нього, і він узяв себе в руки.
Батько, схиливши голову, врочисто провадив далі:
— Ти скоро постанеш перед господом нашим, синку, тож не забудь переказати йому дещо й від мене. Скажи йому, що це нікуди не годиться, коли люди вмирають молодими. Тільки ж не забудь. І ще йому скажи: коли він уже кого забирає до себе, то нехай спочатку забирає старих. Неодмінно скажи. Бо сам він, видно, про це забув, адже він милосердний, а от що робить. І давно робить, дуже давно. Тож не забудеш?
— І не давай там собою помикати, — напутив його брат. — Ти там будеш нічим не гірший від усіх, дарма що італієць.
— Одягайся тепліше, — сказала мати, бо знала, що це ніде не зашкодить.
19. Полковник Пескарт
Меткий, промітний нехлюй-чепурун тридцяти шести років, полковник Пескарт був жалюгідний завидько, що ходив перевальцем і мріяв про генеральські погони. Напористий перестрахувальник і задиристий страхопуд, урівноважений і невпевнений у собі інтриган, він день і ніч прагнув відзначитись перед начальством і жив у постійнім страху, що його дрібні адміністративні витівки можуть обернутися великими службовими неприємностями. Відворотно-гарний собою, самовдоволений хам і невдоволений життям скиглій, що чимдалі набирав тіла, він був переслідуваний найпохмурішими передчуттями. Полковник був задоволений собою, оскільки в свої тридцять шість років спромігся дослужитись до полковника і стати командиром полку, і був невдоволений життям, оскільки в свої тридцять шість років спромігся дослужитися лише до полковника.
Полковник Пескарт не сприймав абсолютних величин і міряв свої успіхи виключно досягненнями суперників: не поступатися ні в чому одноліткам, які хоч у чомусь його перевершили, — таким було його життєве кредо. Сотні його ровесників, та навіть старших за нього, ходили всього лиш у капітанах, що сповнювало його душу телячим захватом і пошаною до самого себе, але сотні інших його ровесників, ба навіть молодших за нього, дослужилися вже до генералів, і, згадуючи про це, він відчував болісну неповноцінність і ночами гриз собі нігті в такому невгамовному розпачі, якого ніколи не відчував навіть у своїх кошмарах Голодний Джо.
Полковник Пескарт був кремезний, широкоплечий, набундючений самодур, мав коротко підстрижене темне кучеряве волосся, що вже починало сивіти, і не випускав із рота химерно інкрустованого мундштука, якого придбав напередодні прибуття на П’яносу, коли приймав авіаполк. Він не забував демонструвати того мундштука при кожній оказії й незабаром навчився орудувати ним, як віртуоз. Зовсім несподівано він відкрив у собі природний і вельми перспективний хист до куріння з мундштуком. За його даними, він був єдиним мундштуковласником на всьому середземноморському театрі воєнних дій, і ця думка солодко тішила й водночас тривожила його. Він майже не сумнівався, що такий витончений інтелектуал, як генерал Штирхер, не міг не схвалювати, коли вони зустрічалися, його мундштук, хоча зустрічались вони, на щастя, не так часто, а мундштука генерал Штирхер міг і не схвалити. Припускаючи й таку можливість, полковник Пескарт насилу стримував ридання і поривався викинути оту погань під три чорти, однак його тут же зупиняло майже незламне переконання, що мундштук надає особливого блиску героїчній поставі мужнього воїна, яка, безперечно, високо підносила його над рештою полковників американських збройних сил, конкурентами в боротьбі за генеральські погони. А чи справді підносила?
Ця й подібні проблеми не давали спати полковникові Пескарту, вправному й до самозабуття зосередженому воєнному стратегові, котрий, як неофіт, ретельно й самовіддано працював з ранку до вечора на ниві власного просування вперед. Полковник був сам для себе лютий звір, що не знав ні жалю, ні втоми. Безстрашний і несхибний дипломат, він бився головою об стіну через найменшу помилку чи недоробку, заганяючи себе в могилу через кожну прогавлену можливість, завжди до краю збуджений, хворобливо чутливий, набундючений і злий на весь світ. Доблесно й безоглядно пускався він у хитромудрі афери, розроблені для нього підполковником Порком, і з тоскним відчаєм дожидався потім непоправно фатальних наслідків. Він пожадливо збирав плітки й ретельно колекціонував чутки, не довіряючи нікому зокрема, але й безоглядно вірив усьому, що чув. Він був незмінно насторожі й безпомилково орієнтувався в подіях та людських взаєминах, що існували лише в його уяві. Він знав усе про всіх і вперто силкувався хоч що-небудь зрозуміти. Несамовито, нестримно хвалькуватий, він не міг водночас позбутись невідчепних роздумів про те безнадійно кепське враження, яке, на його думку, справляв на великих цабе, котрі й не здогадувалися про його існування.