Всі зичили йому зла. Полковник Пескарт витрачав усю свою розумову енергію на хисткі й химерні арифметичні операції, в його голові постійно плюсувались та мінусувались «махи та хвости» і «кроки до мети» — блискучі уявні перемоги й жахливі уявні поразки. Розбурхана уява то підносила його на захмарні сяючі вершини тріумфу, то ввергала в чорні безодні відчаю. Заскочити його притьмом не вдавалось нікому. Якщо йому доводилось почути, що генерал Бидл чи генерал Штирхер насупився або осміхнувся, він міг до нескінченності сушити собі голову, чому це сталося, і, як лунатик, бурмотів собі під ніс найфантастичніші припущення й не знаходив собі місця доти, доки цьому не відшукувалось більш-менш прийнятного пояснення, точніше, поки підполковникові Порку не вдавалось умовити його перепочити й глянути на речі простіше.
Підполковник Порк був полковникові Пескарту відданим, незамінним сподвижником, якого насилу витримували полковничі нерви. Кожна нова геніальна заступникова ідея викликала в нього бурхливу хвилю довічної вдячності, яка тут же змінювалась на шалену лють, коли полковник Пескарт зненацька відчував, що з того нічого не вийде, і платив замість подяки чорною ненавистю. Вони були нерозлийвода. Полковник Пескарт заздрив кебеті підполковника Порка, і йому постійно доводилось нагадувати собі, що той, бодай і років на десять старший за нього віком, дослужився всього лиш до підполковника, а освіту здобув у рядовому провінційному університеті. І це ж треба було, щоб лиходійка доля дала в помічники саме йому такого нікчему, як цей підполковник Порк! Що може бути прикріше й принизливіше, як душею й тілом залежати від особи, котра не спромоглась навіть здобути диплом такого університету, про який не сором було б згадати на людях?! Якщо вже хтось і мав стати для нього геть незамінним, бідкався полковник Пескарт, то чому не хтось заможніший, ваговитіший, шляхетніший, відповідальніший, аніж підполковник Порк, котрий до того ж не міг похвалитися своїми предками та ще й дозволяв собі тишком-нишком кепкувати з його мрії стати генералом, про що тишком-нишком здогадувався полковник Пескарт.
Полковникові Пескарту так диявольськи кортіло стати генералом, що заради цього він готовий був піти на угоду з самим богом; тож одного чудового ранку, через тиждень після оголошення наказу про збільшення норми бойових вильотів до шістдесяти, він викликав до себе капелана і, відкопиливши брезклу губу, тицьнув пальцем у номер журналу «Сатердей Івнінг Пост», що лежав на його столі. Комір його форменої сорочки був широко розстебнутий, і під пухким підборіддям, на молочно-білій шиї, вже пробивалась після ранкового гоління чорна жорстка щетина. Шкіра в полковника Пескарта ніколи не смагла, і йому доводилось ретельно уникати сонця, щоб не обпалитися. Він був на голову вищий і вдвічі масивніший за капелана, і вся його статура дихала такою гнітючою владністю, що той зненацька відчув себе хворобливо тендітним і слабким.
— Ознайомтесь, капелане, — наказав полковник Пескарт, м’ясисто розвалюючись в обертовому кріслі, і заходився встромляти сигарету в мундштук. — Як ознайомитесь, доповісте, що ви про це думаєте.
Капелан слухняно глянув у журнал і побачив редакційну статтю на цілий розворот, де розповідалося про один з американських бомбардувальних полків, що базувались на території Англії, капелан якого перед кожним бойовим вильотом чинив у інструкторській молебень. Уторопавши, що його покликали не для прочуханки, капелан мало не сплакнув од щастя. Полковник тільки мельком бачив капелана відтоді, як витурив його за наказом генерала Бидла з офіцерського клубу, коли Вождь Зелений Вуж двигнув у пику полковника Мудаса. І от, викликаний того ранку до полковника Пескарта, капелан грішним ділом подумав, що дістане нагінку за самовільне відвідання клубу минулого вечора. Його потягли туди, зненацька нагрянувши до його намету на лісовій галявині, Йоссар’ян із Данбаром. Хоча капелан панічно боявся полковника Пескарта й розумів, що ризикує накликати на себе його гнів, він залюбки прийняв безхитре запрошення своїх нових приятелів, котрі взяли його під свою опіку, відколи він познайомився з ними у шпиталі тиждень чи два тому, коли приходив навідати поранених, і досить успішно оберігали від незліченних незгод, пов’язаних з виконанням пастирського обов’язку: адже капеланові доводилось по-дружньому спілкуватися мало не з тисячею практично не знайомих йому офіцерів та рядових, що мали його за п’яте колесо до воза.