— Ще чого! У нижніх чинів є свій власний бог, тож має бути у них свій власний капелан, хіба не так?
— Ні, сер, не так.
— Що за дурниці? Отже, по-вашому, вони моляться тому самому богові, що й ми?!
— Саме так, сер.
— І він їх слухає?!
— Думаю, що так, сер.
— Ну й діла, хай йому біс! — зазначив полковник і пирхнув собі під ніс: такого кумедного сюрпризу він навіть не чекав. Настрій у нього знову зіпсувався, і він знервовано почав пригладжувати рукою свої короткі, чорні, шпакуваті кучерики. — То що, ви й справді гадаєте, що слід було б допустити на молебень нижні чини? — заклопотано запитав він.
— По-моєму, тільки так і було б справедливо, сер.
— А от я б їх нізащо не допускав, — довірчо признався полковник і знову забігав по кабінету, люто хрускаючи кісточками пальців. — Тільки зрозумійте мене правильно, капелане. Я не з тих, хто вважає, ніби кожен рядовий чи сержант — це неодмінно брудна й смердюча тварюка. Ні! Просто в інструкторській мало місця. Хоча, по правді кажучи, воно й ні до чого, щоб наші офіцери запанібратствували з нижніми чинами ще й на землі. Вони й так надто тісно стикаються з ними там, у повітрі. Розумієте, капелане, дехто з моїх найкращих друзів — нижні чини, та на більше хай вони не розраховують. Скажіть чесно, капелане, невже ви хотіли б, щоб ваша сестра вийшла заміж за якогось там сержанта?
— Моя сестра — сама сержант, сер, — відказав капелан.
Полковник знову прикипів до місця й пильно глянув у вічі капеланові: чи той не глузує з нього?
— Що ви хочете цим сказати, капелане? — обережно запитав він. — Чи ви не можете без жартів?
— Я зовсім не жартую, сер, — квапливо запевнив його капелан, страшенно зніяковівши. — Вона — старший сержант… Служить у морській піхоті.
Полковник завжди недолюблював капелана, а зараз відчував до нього особливу відразу, до якої примішалася ще й підозра — він аж нашорошився весь у передчутті небезпеки: а чи не інтригує цей тип проти нього і чи не є його смиренність облудною машкарою, за якою десь глибоко ховається запекла гординя зрадливого пронози? Було щось кумедне в капелановій поставі, і нараз полковник з полегшенням здогадався, що саме: той весь час стояв виструнчившись, бо він забув сказати йому: «вільно». Ну от і стій так, злостиво вирішив полковник, щоб зайвий раз підкреслити, хто є хто, і не підірвати власний престиж, визнавши, що знову дав маху.
Він понуро втупився у вікно і заглибився в тяжкі роздуми. «Від нижніх чинів так і сподівайся якоїсь підлоти», — думав він. Унизу, поруч із будинком штабу, бовванів тир для стрільби по тарілочках, який він звелів спорудити для офіцерів свого штабу. Тепер йому пригадався той жахливий день, коли генерал Бидл жорстоко вишпетив його у присутності підполковника Порка та майора Денбі й наказав одкрити тир для всього особового складу полку, навіть нижніх чинів. Так, полковник Пескарт змушений був визнати, що тир виявився для нього великим «махом та хвостом». Він не сумнівався, що генерал Бидл ніколи не забуде йому того тиру, хоча, з другого боку, був цілком певний, що генерал Бидл давно про той тир, гай-гай, забув, а це було вельми несправедливо, бо сама по собі ідея спорудити такий тир могла б стати для нього великим «кроком до мети», а от обернулася на такий великий «мах і хвіст». А втім, точно підрахувати, скільки він втратив і скільки здобув у цій триклятій історії з тиром, полковник Пескарт не міг, і йому нараз гостро забракло підполковника Порка: той би умить зробив для нього точну оцінку всієї пригоди з тиром і вкотре вже розвіяв би всі страхи.
Яка це складна і зрадлива штука — життя! Полковник Пескарт вийняв з рота мундштук, сунув його ставма до нагрудної кишені і з розпачу заходився гризти нігті на руках. Всі намагались йому нашкодити, і де тільки шастає в цю тяжку хвилину підполковник Порк? Допоміг би йому остаточно вирішити, як повестися з тими клятими передпольотними молебнями. Хіба ж можна покластись на думку капелана, коли той усього лиш капітан?!
— Отже, на вашу думку, без нижніх чинів наші молебні не досягнуть мети? — обережно перепитав він.
— Так точно, сер, — не відразу відказав капелан, знову відчувши себе на непевному грунті.— Боюся, що без нижніх чинів наші молитви не досягнуть вуха божого, і це може негативно позначитися на кучності бомбардування.
— Та ну?! — несамовито кліпаючи зволожнілими очима, вигукнув полковник. — А от про це я й не подумав! Ви вважаєте, що бог може покарати мене і натомість розкидати наші бомби?!