— Привіт, отче! — зронив раптом підполковник байдуже, навіть не повернувши голови, коли вони зійшлися на сходах упритул і от-от мали розминутися. — Як воно там?
— Доброго ранку, сер, — відказав капелан, слушно розміркувавши, що нічого іншого підполковник Порк від нього й не бажав почути.
Підполковник Порк задріботів далі, не сповільнюючи ходи, а капелан насилу подолав спокусу в котрий уже раз нагадати йому, що він не католик, а анабаптист, а тому величати його «отцем» і недоречно, і нечемно. Він анітрохи не сумнівався, що підполковник Порк прекрасно все це знає і проговорює з таким невинним виглядом оте «отче» лише для того, щоб зайве познущатися з нього, тому що капелан анабаптист.
Проминувши капелана, підполковник Порк зненацька зупинився і, круто повернувшись, кинув на нього лихий, сповнений підозри погляд. Капелан скам’янів.
— Для чого вам цей помідор, капелане? — грубо запитав він.
Капелан зачудовано глянув на помідор у своїй руці, яким його почастував полковник Пескарт.
— Я взяв його в кабінеті полковника Пескарта, сер, — ледве спромігся сказати він.
— А полковник про це знає?
— Так точно, сер. Він сам мені його дав.
— Тоді все гаразд, — заспокоєно промовив підполковник Порк. Він холодно всміхнувся й заходився запихати великими пальцями обох рук поли сорочки під ремінь. Нараз очі його самовдоволено блиснули потайним єхидством. — А навіщо ви знадобились полковникові Пескарту? — зненацька запитав він.
Капелан на мить онімів.
— Я не певний, сер, що маю право… — пробелькотів він.
— Щоб помолитись видавцям «Сатердей Івнінг Пост»?
— Так точно, сер, — насилу стримавши посмішку, відповів капелан.
— Ага, я так і думав, що він загориться отою маячнею, тільки-но побачить цей журнал, — сказав підполковник Порк. Чуття його не підвело, і він зневажливо реготнув. — Сподіваюсь, ви пояснили йому, яка це страшенна чортівня?
— Він уже передумав, сер.
— От і прекрасно, капелане. Значить, ви таки переконали його, що редакція не стане двічі публікувати одну й ту саму байку, аби лиш прославити якогось незнаного полковника. А як ви ся маєте там, у пущі, отче? Ще не здичавіли?
— Усе гаразд, сер. Поступово все налагоджується.
— Тим краще. Я радий за вас. Терпіти не можу всіляких скаржників. А коли буде щось потрібно, то лиш дайте нам знати. Ми всі бажаємо, щоб вам там жилось якнайкраще.
— Дякую, сер. Я так і зроблю.
Внизу розростався багатоголосий гомін. Наближався час обіду, і перші їдці уже заповнювали дві зали штабної їдальні — для офіцерів та нижніх чинів, — розташовані обабіч старовинної ротонди. Посмішка збігла з обличчя підполковника Порка.
— Ви, здається, не так давно обідали в нас, еге ж, отче? — значущим тоном запитав він.
— Так точно, сер. Позавчора.
— Значить, я не помилився, — сказав підполковник Порк і трохи помовчав, даючи капеланові можливість краще зрозуміти його натяк. — Ну, не біда, отче. Побачимося, коли настане ваш час знову одвідати нашу їдальню.
Капелан ніяк не міг пригадати, в котрій із п’ятьох офіцерських їдалень і п’ятьох їдалень для сержантсько-рядового складу він мав обідати того дня, бо графік, складений для нього підполковником Порком, був вельми плутаний, а папірець, де все це було занотовано, залишився у нього в наметі. З-поміж офіцерів, приписаних до штабу полку, капелан був єдиний, хто не мешкав ні в обшарпаному маєтку із червоної цегли, де містився штаб полку, ні в жодному з менших будиночків, безладно розкиданих поблизу. Капелан жив на лісовій галявині за чотири милі від штабу полку, між офіцерським клубом та територією першої з чотирьох ескадрилей, що розтяглися вдалину довгою низкою. Жив він сам-один у просторім квадратнім наметі, який водночас правив йому за кабінет. Галас п’яної гульні, що долинав кожного вечора з офіцерського клубу, не давав йому заснути, він до ранку крутився в ліжку, а все ж не ремствував на долю, яка накинула йому це напівдобровільне вигнання. Капелан приймав часом таблетки від безсоння, але ніколи не вмів визначити правильної дози, тільки й того, що прокидався з почуттям вини, яким мучився потім по кілька днів Підряд.