— Свідома ненависть, сер, цілком свідома, — чемно поправив психіатра Йоссар’ян, сповнений бажання допомогти. — Я ненавиджу їх цілком свідомо.
— Ви різко негативно ставитесь до грабунку, експлуатації, ображання й приниження чи навіть простого обдурювання. Вас пригнічує бідність, вас пригнічує неуцтво. Вас пригнічує насильство, вас пригнічують гоніння, вас пригнічують міські нетрища. Вас пригнічує пожадливість. Вас пригнічує злочинність. Вас пригнічує корупція. Он скільки у вас чинників депресії. Тож мене аж ніяк не здивує, коли у вас виявиться маніакально-депресивний психоз.
— Так точно, сер. Можливо, в мене саме цей психоз.
— І годі це заперечувати!
— А я й не заперечую, сер, — сказав Йоссар’ян, вельми вдоволений з того, що між ними нарешті настало таке чудесне порозуміння. — Я цілком згодний з вами.
— Отже, ви не заперечуєте, що ви божевільний?
— Божевільний! — Йоссар’ян не вірив вухам своїм. — Що за дурниці? Чого це я божевільний? Самі ви божевільний!
Майор Тлумачсон знову почервонів від обурення й щосили луснув себе кулаками по стегнах.
— Те, що ви називаєте мене божевільним, — загорлав він, бризкаючи слиною, — зайвий раз доводить, що ви типовий, мстивий параноїк із схильністю до садизму. Ви божевільний!
— Тоді чого б вам не відправити мене додому?
— А я й збираюсь відправити!
— Ура, хлопці, мене відправляють додому! — радісно виголосив Йоссар’ян, пришкутильгавши назад у палату.
— І мене теж! — весело відгукнувся Ентоні Фортіорі.— Щойно приходили сюди й сказали.
— А як же я? — запитав у лікарів роздратований Данбар.
— Ви? — суворо відповіли йому. — Вас відправлять разом з Йоссар’яном. У бій!
І обох відправили в бій.
Йоссар’ян аж нетямився з люті, коли санітарна машина привезла його до ескадрильї, і він одразу ж пошкутильгав шукати правди в Дока Дайліка. Той понуро втупився в нього страдницьким і зневажливим поглядом.
— Теж мені герої,— з тугою видихнув Док Дайлік і гидливо скривив обличчя, так що яйцеподібні мішки в нього під очима вималювалися ще рельєфніше. — Ви всі тільки про себе й думаєте. Якщо хочеш знати, що сталось, поки ви відлежувалися в шпиталі, піди глянь на лінію фронту.
Йоссар’ян аж похолов.
— Наші відступають?
— Відступають?! — вереснув Док Дайлік. — Відколи наші взяли Париж, все котиться під три чорти! Я завжди казав, що так воно й буде. — Він на мить замовк. Його похмура лють змінилась на звичайну меланхолію, і доктор ще більш насупився, немов вважав Йоссар’яна винним геть у всьому. — Американські війська вже вступили на німецьку територію. Румунія в руках у росіян. А вчора греки з восьмої армії захопили Ріміні. Німці повсюди відступають. — Док Дайлік знову трохи помовчав, набрав побільше повітря і раптом залементував на весь голос: — Від люфтвафе не залишилося й сліду! — Здавалося, він ось-ось розридається! — Вся «Готська лінія» на краю катастрофи.
— Ну, то й що? — запитав Йоссар’ян. — Що ж тут поганого?
— Ти ще питаєш, що тут поганого? — закричав Док Дайлік. — Коли найближчим часом не станеться якесь чудо, Німеччина капітулює. І тоді вже ніщо не врятує нас від Тихого океану!
Йоссар’ян отетеріло, з острахом витріщився на нього.
— Ти часом не здурів? Ти хоч розумієш що мелеш?
— Еге ж, тобі це смішно, — жалісно вишкірився Док Дайлік.
— Чого це мені має бути смішно?
— Ти, зрештою, ще маєш якісь шанси. Ти літаєш, отже, тебе можуть убити. А що казати мені? В мене немає жодних надій!
— Ти геть вижив з розуму, йолопе! — з серцем загорлав на Дока Дайліка Йоссар’ян і схопив його за барки. — Тобі це ясно? Затули свою дурну пельку й послухай мене.
Док Дайлік шарпнувся й вивільнився з його лабетів.
— Я забороняю тобі розмовляти зі мною таким тоном! Я тобі неабихто — я дипломований лікар!
— Тоді затули свою дурну дипломовану пельку й послухай, що мені сказали в шпиталі. Я — божевільний! Тобі це відомо?
— Ну, то й що з того?
— Я справді божевільний!
— Ну, то й що?
— Я псих… У мене не всі вдома. Розумієш? Несповна розуму. А замість мене вони відіслали до Штатів когось іншого, помилково! У шпиталі мною займався дипломований психіатр, і ось його присуд: я ненормальний!
— Ну, то й що?
— Як це «ну, то й що»? — Йоссар’яна геть спантеличила докторова нетямучість. — Невже ти не розумієш, що це означає? Тепер ти можеш списати мене на землю й відправити додому. Не стануть же вони посилати на вірну смерть божевільних, га?
— А хто, крім божевільних, дасть себе послати?