28. Жлобс
На вірну смерть дав себе послати Макпростак, хоча він і зовсім не був псих. Погодився на це і Йоссар’ян, раніше навіть, ніж перестав шкутильгати. Він виконав іще два бойових вильоти, але тут до нього дійшли страшні чутки про новий наліт на Болонью. І от одного погожого дня Йоссар’ян з рішучим виглядом пришкандибав до Жлобсового намету і, притуливши до губ пальця, прошипів:
— Тсс!!!
— Чого ти тсикаєш? — поцікавився Малюк Семпсон, котрий у цей час білував зубами мандарин, із захватом гортаючи пошарпаний комікс. — Тут усі мовчать.
— Згинь, — мовив Йоссар’ян і показав великим пальцем через плече на вихід.
Малюк Семпсон кмітливо звів біляві брови, без заперечень підвівся, кілька разів присвиснув у свої золоті вусики, скочив на пошарпаний мотоцикл, що його купив у когось кілька місяців тому, і метнувся в гори. Йоссар’ян зачекав, поки гавкіт мотора завмер удалині. Намету було не впізнати. Замість звичного гармидеру тут панував аж надто ідеальний порядок. Жлобс насторожено поглядав на нього, пихкаючи дебелою сигарою. Тепер, коли Йоссар’ян остаточно наважився бути хоробрим, Жлобса охопив смертельний страх…
— Ну, гаразд, — сказав Йоссар’ян. — Давай уб’ємо полковника Пескарта. Зробимо це ми удвох.
— Тсс! — із жахом зіскакуючи зі своєї койки, заричав Жлобс. — Як це — уб’ємо полковника Пескарта? Що це ти мелеш?
— Тихше! Чорти б тебе!.. — ревнув на нього Йоссар’ян. — Чого горлаєш на всю П’яносу? У тебе ще є пістолет?
— Та ти, либонь, збожеволів? — ще голосніше зойкнув Жлобс. — З якої речі я мав би вбивати полковника Пескарта?
— З якої речі? — недовірливо зиркнув на Жлобса Йоссар’ян. — Ти ще питаєш, із якої речі? Хіба ж це не твоя ідея? Ти ж сам приходив до шпиталю й канючив, щоб я тобі поміг!
— Тоді в мене було всього п’ятдесят вісім бойових вильотів, — широко усміхнувшись, пояснив Йоссар’янові Жлобс і з насолодою пихнув сигарою. — А зараз я вже спакував манатки й чекаю відправки додому. Рівно шість десятків. Я своє відлітав.
— Даремно радієш, — одказав Йоссар’ян. — Не сьогодні-завтра він знову підійме норму.
— Може, на цей раз і не підійме.
— Не був би то полковник Пескарт, — зауважив Йоссар’ян. — Слухай, що це з тобою, хай тобі грець? Запитай-но в Голодного Джо, скільки разів він уже сидів на своїх валізах!
— Поживемо — побачимо, — стояв на своєму Жлобс. — Треба бути справжнім психом, щоб устрявати в таку справу, коли вже своє відлітав. — Він щиглем струсив попіл із сигари. — Послухай розумної поради, друзяко: відлітай і ти своє, а там буде видно.
Йоссар’ян насилу стримався, щоб не плюнути йому межи очі.
— Я навряд чи дотягну до шістдесяти вильотів, — помовчавши, глухо й безрадісно мовив він. — Ходять чутки, що Пескарт ізнову висунув нас у добровольці на бомбардування Болоньї.
— Це поки що тільки чутки, — пихато проголосив Жлобс. — Я б не радив тобі вірити всіляким чуткам.
— Залиш свої поради при собі.
— Поговори з Весслом, — порадив Йоссар’янові Жлобс. — Минулого тижня він знову купався в морі — збили його, як повертався з повторного бомбардування Авіньйона. Може, тепер уже він з відчаю ладен буде вбити полковника Пескарта?
— Вессл не такий розумний, щоб впадати в відчай.
Зовсім недавно, коли Йоссар’ян лежав у шпиталі, Вессла знову підбили, і він так ніжно й бережно посадив свого покаліченого літака на круті перекати прозоро-блакитних хвиль неподалік од Марселя, що ніхто з шести членів екіпажу навіть гулі собі не набив. І передній, і задній аварійні люки встигли відкрити заздалегідь, і, поки зеленувато-біла від піни вода з шаленим клекотом поволі поглинала машину, люди вибрались назовні; на шиях у них, мов нікчемні ганчірки, безпорадно теліпались оранжеві рятувальні жилети, які так і не надулися. А не надулись вони тому, що Майло повитягував з надувних камер спаровані балончики з двоокисом вуглецю, конче потрібним йому для приготування газованої води до полуничного та ананасового морозива. Морозиво з газованою водою він подавав на десерт у офіцерських їдальнях, а замість балончиків прикріпив до жилетів віддруковані на гектографі записочки: «Добробут синдикату „М. і М.“ — це добробут Вітчизни». Вессл останнім виринув, коли літак уже сховався під хвилями.
— Коли б ви тільки глянули на нього! — розповідав Йоссар’янові, заходячись од реготу, сержант Туз. — Ото була сміхота! Клянуся, ви зроду не бачили нічого подібного! Жоден з рятувальних жилетів не надувся, бо Майло поцупив балончики для тієї газировки, яку ви, гади, жлуктите у вашій офіцерській їдальні. Та виявилося, що не такий страшний чорт, як його малюють. Із нас тільки один не вміє плавати, тож ми, коли вигулькнули з машини й видряпались на фюзеляж, передовсім посадовили того хлопчину на аварійний пліт, якого Вессл підтяг за шворку до літака. Їй-богу, цей пришелепуватий недомірок Вессл у таких справах мастак. А другий наш пліт одірвало й понесло вітром, так що довелося всім шістьом умощуватись на одному. І весь час кого-небудь змивало з плота, хоча ми так тулились один до одного, що далі нікуди. Одне слово, і сміх, і гріх. Секунди через три після того, як ми відпливли від літака, він затонув остаточно, і ми зосталися в морі самі-самісінькі. Ну, відразу ж заходились відкручувати ковпачки на рятувальних жилетах: нам кортіло з’ясувати, що ж там у них зіпсувалося. Ось тут ми й побачили ті кляті Майлові писульки, в яких він повідомляв, буцімто все, що добре для нього, добре і для кожного з нас. Ох і мерзотник! Ото вже ми його проклинали, лаяли, собаку, на чім світ стоїть, усі, як один, — крім вашого дружка Вессла. А той лиш хихикає собі під ніс. — Мовляв, як на нього, то й справді все, що добре для Майла, виявляється, добре для всіх нас.