Про Жлобса та Голодного Джо тут не могло бути й мови. Про Вессла — теж. Коли пригнічений Йоссар’ян приплентав ні з чим від Жлобса, Вессл у наметі, ставши навколішки, паяв клапан форсунки. Грубка, яку Вессл змайстрував з перевернутого металевого казана, стояла посеред намету на рівненькій цементній долівці; долівка ця теж була справою рук Вессла. Ставши навколішки, Йоссар’ян прошкутильгав до своєї койки і, намагаючись удати, що йому нема до Вессла ніякого діла, сів на койку з протяжним кректанням украй змореної людини. Чоло в нього змокріло від холодного поту. Жлобс увігнав його в глибоку депресію. Жлобс і Док Дайлік. Жлобс, Док Дайлік і Вессл, котрий завжди з першого ж погляду викликав у нього передчуття неминучої біди. У всьому тілі він відчував якесь паскудне тремтіння: смикалася жилка на скроні, пульсувала вена на зап’ястку, і він майже фізично відчував, як тіпаються напружені до краю нерви.
Вессл через плече уважно поглянув на Йоссар’яна, його мокрі губи розтяглися в усмішці, оголивши нерівне півколо великих заячих зубів. Потягшись убік, він дістав зі своєї тумбочки пляшку теплого пива і, відкоркувавши, подав Йоссар’янові. Ніхто не промовив ні слова. Йоссар’ян зсьорбнув із шийки піну й задер голову. Вессл мовчки, з лукавою посмішкою, стежив за Йоссар’яном. Той насторожено дивився на нього. Вессл неголосно, з присвистом гмукнув і, знову присівши навпочіпки, відвернувся до грубки.
— Перестань, — весь напружившись, із погрозою в голосі, попросив Йоссар’ян, стискуючи обіруч пивну пляшку. — Перестань возитися з цією грубкою.
— Та я вже майже скінчив, — тихо хихикнув Вессл.
— Не бреши, ти тільки починаєш.
— Ось поглянь! Форсуночка. Майже зібрана.
— А ти ж налагодився її розбирати. Знаю я тебе, падлюку. Тисячу разів доводиш мене до нестями цим розбиранням.
— Та вона, розумієш, трохи, того, протікала, — аж затрепетавши від радості, пояснив йому Вессл. — А тепер-от тільки ледь-ледь.
— Я не можу на тебе дивитися, — майже беззвучно промовив Йоссар’ян. — Як не можеш сидіти без діла, роби щось велике, будь ласка. Але ж ця форсунка вся з якихось невидимих оком залізячок, і я буквально скаженію, коли бачу, як ти чаклуєш над усім цим клятим, дурним мікроскопічним дріб’язком, нікому в світі непотрібним!
— Маленьке ще не означає непотрібне, — розважливо заперечив Вессл.
— А мені один біс.
— Гм… Розібрати ще разочок?
— Розбирай, коли мене тут не буде. Ти — життєрадісний кретин, тобі і невтямки, що я при цьому відчуваю. Коли ти порпаєшся в цьому дріб’язку, зі мною коїться щось таке, чого я навіть пояснити тобі не можу. Це для мене якась кара господня! У мені прокидається така люта ненависть, що я вже думаю не жартома: а чи не торохнути тебе по макітрі оцією ось пляшкою або чи не штрикнути в потилицю отим мисливським ножем? Ти мене розумієш?
Вессл тямущо кивнув головою.
— Ну, тоді не розбиратиму, — промовив він і тут же заходився розбирати форсунку знову — повільно, невтомно, з несхибною точністю, нахиляючи мало не до самої долівки своє незугарне селянське обличчя; він виймав детальку за деталькою із невеличкого пристрою з такою доскіпливою зосередженістю, що, здавалося, працює не людина, а якийсь бездушний автомат.