Йоссар’ян тяжко зітхнув і почав обмірковувати чутки щодо повторного польоту до Болоньї. Форсунка, над якою чаклував Вессл, була завбільшки з великий палець і складалася з тридцяти семи, не рахуючи кожуха, детальок, здебільшого таких мініатюрних, що Весслові, коли він з ними порався, доводилось підчіпляти їх нігтями; розбираючи, як от зараз, форсунку, він розкладав їх на підлозі в суворому порядку, мов за каталогом, не прискорюючи й не сповільнюючи рухів, працюючи методично, монотонно, без перерв, зупиняючись хіба що на мить, щоб глипнути на Йоссар’яна поглядом запеклого шибеника. Йоссар’ян намагався не дивитись на нього, але мимоволі лічив ті детальки, відчуваючи, що ось-ось збожеволіє. Він відвертався, заплющував очі, але так виходило ще гірше: безперервне, тихеньке, але виразне дзвякання легеньких залізячок і шурхіт Весслових рук доводили його до нестями. Вессл дихав ритмічно і весь час із якимсь противним хрипливим присвистом. Йоссар’ян стискав кулаки й дивився на довгий, з костяною ручкою небіжчиків мисливський ніж, який висів у піхвах над койкою. Але тільки-но він вирішив зарізати Вессла, як його напруження мов рукою зняло. Сама думка — вбити його — була така неймовірно безглузда, що він заворожено і зосереджено став обмірковувати її, немов перебував у якомусь наркотичному чаді. Його погляд плотолюбно прилип до заглибинки на Вессловій потилиці, де в людини, як він знав, розташований мізочок. Навіть найлегший удар у це місце був би смертельний і розв’язав би для них обох силу-силенну болючих життєвих проблем.
— А це не боляче? — неначе за велінням інстинкту самозбереження, запитав раптом Вессл.
— Це ти про що? — пильно вдивляючись йому в очі, запитав Йоссар’ян.
— Таж про твою ногу, про що ж інше, — загадково всміхаючись, промовив Вессл. — Якщо не помиляюсь, ти й досі шкутильгаєш.
— Це я так, за звичкою, — з полегшенням переводячи подих, одказав Йоссар’ян. — Скоро, мабуть, мине.
Вессл зненацька звалився набік і тут же незграбно підвівся і став на одне коліно. Його очі напружено стежили за Йоссар’яном.
— А пам’ятаєш, — насупивши чоло, задумливо проказав він, неначе згадував через силу, — ти пам’ятаєш оту діваху, яка лупила мене в Римі туфлею по голові? — Йоссар’ян мимоволі аж крякнув з досади, а Вессл, удоволено хихикнувши, провадив далі: — Давай домовимося: я розказую тобі, за що та дівка лупила мене туфлею по голові, а ти відповідаєш на одне-однісіньке моє запитання, яке я тобі задам.
— Ну, задавай.
— Ти коли-небудь спав з Кристієвою кралею?
— Я? — здивовано мугикнувши, перепитав Йоссар’ян. — Звичайно, ні. Ну, то за що ж та дівка лупила тебе туфлею по голові?
— А я ще не задавав тобі мого запитання, — з переможним блиском в очах повідомив йому Вессл. — Я просто поцікавився, спав ти з тою кралею чи ні. Вона поводиться так, немовби ти з нею переспав.
— Чого не було, того не було. А як це вона там поводиться?
— Та так, неначе терпіти тебе не може.
— Вона з усіма така.
— Крім капітана Гадда, — поправив його Вессл. — От його-то вона терпить і не ремствує.
— Ще б пак! Він же має її за бидло, за брудну підстилку. Так можна причарувати до себе будь-яку з них.
— А ти бачив у неї на нозі рабський браслет? З ім’ям Гадда?
— Авжеж, то його штучки… На зло Кристі.
— Вона навіть віддає йому частину Кристієвих грошей.