— Послухай-но, якого дідька тобі від мене потрібно?
— А з моєю кралею ти спав?
— З твоєю? Відколи це в тебе своя краля?
— Ну, та, що лупила мене туфлею по голові.
— Що було, то було, кілька разів, — пригадав Йоссар’ян. — Тільки відколи це вона твоя? І взагалі — до чого ти гнеш?
— Вона теж терпіти тебе не може.
— Тю! Знайшов про що думати! Вона мене терпить — чи не терпить — так само, як і тебе.
— А що, вона й тебе лупила туфлею по голові?
— Вессле, дай мені спокій. Ти мені набрид.
— Кхи-кхи-кха! Ну, а ті кощаві графині з Риму, свекруха з невісткою, — дедалі настирливіше діймав Йоссар’яна Вессл, — з ними ти коли-небудь, того, спав?
— От тут би я не відмовився, — чесно признався Йоссар’ян. Від самої згадки про їхні звабні, хоч і мініатюрні грудки в нього аж до млості засвербіли долоні. О, як би він їх пестив!
— Вони теж терпіти тебе не можуть, — резюмував Вессл. — їм подавай Кристі, їм подавай Аарфі, тільки не тебе. Взагалі, я помітив, що гарні баби на тебе не того… ну, не клюють. По-моєму, вони просто тебе бояться. Ти на них робиш поганий вплив.
— Усі вони пришелепуваті,— понуро відказав Йоссар’ян, покірно чекаючи, якогось нового коника.
— А ти пригадуєш оту сіцілійку? — вдаючи глибокодумну цікавість, запитав Вессл. — Оту гладуху? Ну, оту гладуху в тюрбані, яка всю ніч обливала нас своїм потом? Що, по-твоєму, вона теж пришелепувата?
— А хіба й вона терпіти мене не може?
— Як ти тільки міг спати з лисою бабою?
— А як я міг знати, що вона лиса?
— А от я знав, — похвалився Вессл. — Знав із самого початку.
— Ти знав, що вона лиса? — вигукнув приголомшений Йоссар’ян.
— Ні, я просто знав, що ця форсунка не працюватиме, коли після збирання залишається зайва деталь, — відказав Вессл, аж пломеніючи від радості, що знову пошив Йоссар’яна в дурні.— Будь другом, подай-но мені, будь ласка, отой сальничок. Він закотився під тебе. Ну он, біля ноги.
— Немає тут ніяких сальничків.
— Та он же він, любенький, — проворкував Вессл і, підчепивши з долівки щось геть невидиме, підняв догори руку, щоб показати Йоссар’янові.— Доведеться починати все спочатку.
— Тільки спробуй. Уб’ю, гаде, на місці!
— Чому ти ніколи зі мною не літаєш? — зненацька запитав Вессл. — Ось яке запитання я хотів тобі задати. Чому ти ніколи зі мною не літаєш?
— Я ж тобі вже казав, — зніяковіло відвернувшись, пробурмотів Йоссар’ян. — Мене майже завжди призначають чільним бомбардиром.
— Не в тім річ, — похитавши головою, заперечив Вессл. — Просто ти пішов після Авіньйона до Бобкінса та Добкінса і сказав їм, щоб вони більш не призначали тебе бомбардиром до мого літака. Правильно я кажу?
— Нікуди я не ходив, — відчуваючи, що в нього палають щоки, збрехав Йоссар’ян.
— Ходив, — спокійно сказав Вессл. — Ти попросив їх не призначати тебе бомбардиром до мене, Жлобса та Хлюпа, бо, мовляв, ти нам трьом не довіряєш. А Бобкінс та Добкінс — ті сказали, що вони не можуть зробити з тебе персонального винятку, бо це було б несправедливо щодо тих, кому доведеться літати з нами. Правильно я кажу?
— Виходить, нічого не змінилося, ходив я туди чи не ходив, — підхопив Йоссар’ян. — Нема про що й говорити.
— Ні, є,— мовив Вессл, — бо відтоді вони тебе до мене ні разу й не призначали. — Він говорив це, стоячи навколішках і відвернувшись до грубки, і в голосі в нього не було ні докору, ні гіркоти, сама тільки сумна приниженість, але Йоссар’янові несила було слухати його й дивитись, як він щирить зуби, — немовби йшлося весь час про щось дуже кумедне. — А тобі не зашкодило б політати зі мною. Адже я таки вмілий пілот, зі мною не пропадеш. Може, мене й частенько збивають, та це вже не з моєї вини, і, до речі, ніхто з мого екіпажу ще не постраждав. Так, так, сер, коли б у тебе була голова на в’язах, то знаєш, що б ти зробив? Негайно пішов би до Бобкінса та Добкінса і сказав би, що хочеш літати тільки зі мною.
— Ти на щось натякаєш? — пригнувшись на своїй койці й пильно заглядаючи Весслові в обличчя, запитав Йоссар’ян, але побачив перед собою лише загадкову маску, на якій ніби мигтіли тіні протилежних емоцій.
— І-і-хі-хі-хік! — запирхав Вессл. — Я все ніяк не можу тобі розповісти, чому та здоровезна діваха лупила мене туфлею по голові. Ти ж не хочеш мене слухати!
— Я слухаю.
— А ти попросишся до мене в літак?
— Щоб покупатися з тобою у відкритому морі? — розсміявся Йоссар’ян і похитав головою.
Вессла дійсно, коли чутки про повторне бомбардування Болоньї справдилися, знову підбили, і він змушений був приводнитися в морі. На одному моторі Вессл уміло посадив свого літака на неспокійні, гнані вітром, розгойдані хвилі, над якими войовниче громадилися чорні грозові хмари. Він забарився в літаку і тому опинився сам-один на аварійному плотику, який віднесло вбік від іншого плоту, де примостилася решта екіпажу. Невдовзі рятувальний катер, що ледве добувся до них крізь вітер та пелену дощу, прийняв усіх на борт, тільки Вессла між ними не було. Коли екіпаж повернувся на базу, настала вже ніч. Про Вессла ж — ні слуху, ні духу.