— Писанина для мене — що темний ліс, — понуро відказав полковник Шайскопф.
— Що ж, тим краще, і хай це вас не турбує,— недбало змахнувши рукою, провадив далі генерал Штирхер. — Ви будете передавати доручену вам роботу комусь іншому, а там, — як бог дасть. У нас це зветься «передовіряння відповідальності». Десь на найнижчих щаблях цієї ідеально налагодженої організації, яка має честь мати мене за керівника, сидять люди, які вже нічого нікому передовірити не можуть і роблять усе, що належить робити. Так що все йде, як по маслу, і, уявіть собі, без яких-небудь зусиль з мого боку. По-моєму, це доказ того, що я чудовий адміністратор. Взагалі ж те, що робить наш широкорозгалужений апарат, нікому особливо не потрібне, так що поспішати, власне, нема куди. Єдине, що потрібно і дуже потрібно, це створювати в людей враження, ніби їм без нас ніяк не обійтися. Тож одразу давайте мені знати, як тільки виявиться, що ви сидите зовсім без діла, тоді я негайно вимагатиму збільшення штатів. До речі, я вже зробив запит на двох майорів, чотирьох капітанів та шістнадцять лейтенантів вам на підмогу. Як ви розумієте, чим непотрібніше те, що ми робимо, тим складніша й відповідальніша наша робота. Правильно я кажу?
— А як щодо парадів? — перебив його полковник Шайскопф.
— Парадів? Яких іще парадів? — тихо поцікавився генерал Штирхер, відчуваючи, що всі перли його красномовства відскакують від полковника Шайскопфа, як горох від стіни.
— А чи в мене буде можливість влаштовувати щотижневі паради в неділю по обіді? — нетерпляче запитав полковник Шайскопф.
— Ні, ясно, що ні. А звідки у вас ця, так би мовити, оригінальна ідея?
— Від них самих. Вони сказали, що я зможу влаштовувати паради!
— Даруйте, хто вам це сказав?
— Як це хто? Начальники, що посилали мене сюди, до Європи. Вони сказали, що тут я зможу ганяти людей по плацу стільки, скільки захочу.
— Хм! Боюся, друже, що з вас пожартували.
— Але ж це нечесно з їхнього боку, сер!
— Щиро шкодую, Шайскопфе. Я ладний зробити все можливе, щоб вам тут було добре, але про паради не може бути й мови. У нашому власному апараті, на жаль, ще замало кадрів для добрячого параду, а якщо ми спробуємо примусити марширувати стройовиків, то в бойових підрозділах спалахнуть відкриті бунти. Боюся, що вам доведеться трохи почекати, поки ми не візьмемо все під свій контроль. Тоді зможете робити з людьми все, що вам заманеться.
— А як щодо моєї жінки? — насторожено запитав полковник Шайскопф, скоса глянувши на генерала Штирхера. — Зможу я її сюди викликати чи теж ні?
— Викликати дружину? Пардон, а навіщо це вам потрібно?
— Чоловік і жінка повинні жити разом.
— Так, так. Боюсь, що про це також не може бути й мови.
— Але ж мені казали, що я зможу послати їй виклик!
— Вони знову з вас пожартували.
— Вони не мали права так жартувати! — вигукнув полковник Шайскопф, і на очі йому навернулися сльози щирого обурення.
— Чому ж це не мали? — умисне холодно й суворо відрізав генерал Штирхер, вирішивши відразу ж перевірити, з якого тіста зроблений новий полковник. — Не будьте ослом, Шайскопфе. Люди мають право робити все, що не заборонено законом, а закону, за яким їм заборонялося б жартувати з вас, поки що, наскільки мені відомо, не існує. І раджу надалі не морочити мені голову такими дурницями. Вам ясно?
— Так точно, сер! — покірливо промимрив Шайскопф.
Генерал Штирхер подумки подякував долі, що надіслала йому в підлеглі такого тюхтія. Будь-хто крутіший на вдачу був би просто немислимий в його апараті. А тепер, перемігши, генерал Штирхер одразу змилостивився. У нього не було звички зайве принижувати своїх підлеглих.
— Якщо ваша дружина служить у Жіночому допоміжному корпусі,— милостиво мовив він, — я б іще міг спробувати виписати її сюди. Але ЖДК — то неодмінна умова.
— В неї є подруга, яка служить у ЖДК! — одразу пожвавішав полковник Шайскопф.
— Боюся, друже, що цього замало. От хай місіс Шайскопф вступить до ЖДК, тоді я переведу її сюди. А тим часом, любий полковнику, займімося, якщо не заперечуєте, нашими бойовими справами. — Генерал Штирхер підвівся й підійшов до обертової тумби з великими кольоровими картами. — Обстановка, коротко кажучи, ось яка.
— А хіба… хіба ми збираємося по-справжньому воювати? — блідий від жаху, вигукнув полковник Шайскопф.