Бони прибули до полку полковника Пескарта трохи запізно і вже не почули, як під час попереднього інструктажу майор Денбі переконував усіх:
— Що не кажіть, а цей хутірець таки тут. Він тут, тут. Саме тут.
— Де тут? — задирливо спитав Данбар, удаючи, ніби нічого не бачить.
— От саме тут, де дорога круто звертає. Ви ж бачите поворот?
— Хоч убий, не бачу, — опирався Данбар.
— А я от бачу, — озвався Тупермейєр і тицьнув пальцем на карті Данбара в те місце, де дорога робила поворот. — А на знімках весь хутірець узагалі видно, як на долоні. Ясніше й бути не може. Завдання полягає в тому, щоб зіпхнути його униз по схилу гори і таким чином створити на дорозі завал, який німцям потім доведеться розчищати. Я вірно кажу?
— Цілком вірно! — відказав майор Денбі, вимокуючи носовичком спітніле чоло. — Я радий, що хоч один з вас зрозумів. Дві бронетанкові дивізії, що їх німці перекидають із Австрії до Італії, підуть цією дорогою. А хутірець цей стоїть на такому крутому схилі, що всі уламки житлових та інших будівель неодмінно посиплються донизу й завалять дорогу.
— А що це дасть, чорт забирай?! — не здавався Данбар, а схвильований Йоссар’ян стежив за ним, відчуваючи водночас і страх, і якесь благоговійне захоплення. — За день-два вони все одно все розчистять, і наше бомбардування нічого не змінить.
Майор Денбі не хотів устрявати в зайві суперечки.
— Певно, штабові це щось таки дасть, — промимрив майор Денбі, явно не бажаючи встрявати до суперечки. — Тому, напевне, нам і віддали такий наказ.
— А жителів висілка попередили? — запитав Макпростак.
— Не знаю, думаю, що ні,— дещо знітився майор Денбі, виявивши, що навіть Макпростак пристав до опозиції.
— Невже не можна скинути листівки й дать людям знати, що їм загрожує небезпека? — спитав Йоссар’ян. — Якщо не прямо, то хоча б якось натякнути?
— Ні, думаю, не можна, — ще більш упріваючи, відповів майор Денбі, і очі його безпорадно забігали. — Листівки можуть потрапити до німців, і тоді вони підуть іншою дорогою. Але точно я нічого не знаю. Це лиш мої припущення.
— Люди навіть не стануть ховатися, — з гіркотою мовив Данбар. — Тільки-но побачать наші літаки, то повибігають із своїх халуп і стануть. махати нам руками. Весь хутірець вибіжить: і старе, і мале, вкупі з собаками! Господи боже! Не треба їх чіпати.
— А чом би нам не влаштувати завал десь в іншому місці, вище або нижче по дорозі? — запитав Макпростак. — Чому він потрібен саме тут?
— Звідки мені знати? — понуро відказав майор Денбі.— Але я гадаю, що там, у штабі, сидять не лише дурні. Той, хто віддає такі накази, певно, знає, що робить.
— Дідька лисого вони знають! — кинув Данбар.
— Гей, що тут діється? — почувся голос підполковника Порка, який щойно перевальцем зайшов до інструкторської, тримаючи руки в кишенях і викотивши черевце, прикрите пожмаканою форменою сорочкою.
— Ні, ні, все гаразд, підполковнику, — заметушився майор Денбі, сподіваючись утаїти їхню суперечку. — Ми обговорюємо завдання.
— Вони не хочуть бомбити цей виселок, — улесливо хихотнув Тупермейєр, заганяючи майора Денбі на слизьке.
— Падлюка! — кинув йому Йоссар’ян.
— Не чіпати Тупермейєра! — коротко гаркнув на Йоссар’яна підполковник Порк, та, пригадавши, як грубо поводився з ним цей п’яний баламут в офіцерському клубі напередодні нальоту на Болонью, він зважив, що краще перенести невдоволення на Данбара. — А чому, власне, ви не хочете бомбити цей виселок?