Коли вечорами на Йоссар’яна находив чуттєвий шал, він брав обидві свої ковдри, вів її на пляж, і вони кохалися там, майже не роздягаючись, і все це давало йому куди більшу насолоду, ніж ті плотські забави з дебелими, голими розпусницями в Римі. Іноді вони приходили на пляж серед ночі і не кохалися, а просто лежали між ковдрами й тремтіли від прохолоди, пригорнувшись одне до одного, щоб було тепліше. З чорнильно-чорного остиглого неба на них з крижаним блиском дивилися дрібні, мов бісер, зорі. З примарному місячному сяйві на хвилях погойдувався пліт, неначе відпливав кудись удалину. В повітрі все виразніше відчувався подих близької зими. Льотчики в інших наметах теж почали будувати грубки, і в наметі Йоссар’яна не було відбою від паломників, що юрмами приходили помилуватись на творіння Весслового генія. Сестру Качкіт розбирав сміх, що Йоссар’ян не може втримати рук при собі, коли вони залишаються вдвох, але вона ніколи не дозволяла йому лізти руками куди не слід, якщо хтось був неподалік, навіть коли цим єдиним свідком була сестра Занудер, яка сиділа по той бік дюни, осудливо задерши носа і вдаючи, ніби нічого не бачить.
Сестра Занудер перестала розмовляти зі своєю найкращою подругою сестрою Качкіт через її роман з Йоссар’яном; але вона й далі супроводжувала сестру Качкіт повсюди, як і годиться найкращій подрузі. На її думку, Йоссар’ян та його друзі поводилися неподобно. Коли вони вставали і йшли купатися разом із сестрою Качкіт, сестра Занудер і собі вставала і йшла купатися, але витримувала ту саму десятиярдову дистанцію і весь час уперто мовчала, бо не схвалювала їхньої поведенції навіть у воді. Вони сміялись і хлюпалися, і вона сміялась і хлюпалася; вони пірнали — пірнала й вона; вони запливали на піщану косу й лягали відпочити — сестра Занудер теж пливла на піщану косу й лягала відпочити. Коли вони виходили з води, вона теж виходила з води, витирала плечі рушничком і примощувалась осторонь, на своє місце, — пряма, як багнет, і її біляве волосся сяяло в сонячному промінні, немов райдужний німб. Сестра Занудер була готова відновити стосунки з сестрою Качкіт, одначе лиш при умові, що та покається й попросить пробачення. Але сестра Качкіт воліла, щоб усе залишалось, як воно є. Їй-бо давно вже кортіло дати сестрі Занудер добрячого стусана, щоб не була такою занудою.
Сестра Качкіт вважала, що Йоссар’ян — чудовий хлопчина, і вже докладала чимало зусиль, аби його перевиховати. Вона любила дивитись на нього, коли він дрімав долілиць, обійнявши її однією рукою, або коли сумно стежив, як з моря нескінченно котяться одна за одною легенькі сумирні хвилі, безтурботно граються біля берега, а тоді вистрибують на пісок, мов пустотливі собачата, і тут же тюпцем відбігають назад. Сестра Качкіт не відчувала неспокою, якщо Йоссар’ян замовкав: вона знала, що не докучає йому. З моря час од часу дмухали, ледь ворушачи пісок, теплі струмені надвечірнього бризу. Йоссар’ян тоді віддавався роздумам чи куняв, а вона ретельно полірувала та фарбувала собі нігті. Вона милувалася його широкою довгою мускулястою спиною, вкритою рівним, здоровим загаром, і зненацька розпалювала його, ніжно куснувши за вухо або швидко провівши рукою уздовж його тіла, їй подобалося дражнити й мучити його аж до самої ночі і лиш тоді цілком удовольнити. А потім вона вдячно цілувала Йоссар’яна за те, що йому так добре з нею.
Із сестрою Качкіт Йоссар’ян ніколи не відчував себе самотнім: вона знала, коли краще помовчати, а коли можна й трошки повередувати. Безмежний обшир моря завжди гнітив і терзав йому душу. Поки сестра Качкіт полірувала собі нігті, він подумки оплакував усіх тих, що знайшли смерть під водою. Їх напевне було вже понад мільйон! Де вони тепер? Яка черва пожерла їхню плоть? Він уявляв собі весь жах безпорадної людини, яка замість повітря вдихає літри й літри води. Йоссар’ян стежив за крихітними рибальськими човнами, військовими катерами, які снували туди й сюди далеко в морі, і не міг повірити, що вони справжні: здавалось неправдоподібним, що на них пливуть кудись, із якоюсь метою люди звичайних розмірів. Глянувши в бік скелястої Ельби, він машинально став шукати очима ту білу, пухнасту, схожу на редьку хмарину, в якій зник Мудренджер. Вдивляючись в імлистий обрис італійського узбережжя, він мимоволі вгадав і Вессла. Мудренджер і Вессл. Куди поділись вони? Якось уранці, підійшовши до молу, Йоссар’ян помітив покриту водоростями круглу колоду, яку прибивало до берега припливом, і раптом усвідомив, що то зовсім не колода, а утопленик з роздутим обличчям; це був перший небіжчик, якого він будь-коли бачив. Його відразу охопила пекельна жага до життя, і він щодуху кинувся до сестри Качкіт, щоб припасти до її теплого тіла. Відтоді він з острахом приглядався до кожного пливучого предмета, боячись розпізнати в ньому Мудренджера чи Вессла. Він був готовий до найгіршого, та все ж не до такого, що утнув одного погожого дня Макпростак. На гримучій і ревучій машині він вигулькнув зненацька із бездонно-спокійної блакиті небес і з несамовитим виттям та гуркотом понісся над береговою смугою. А в цей час на пліт виліз погойдатись Малюк Семпсон, ясноволосий і білотілий, худющий, мов той скелет. Він по-блазенськи підскочив угору, неначе збирався торкнутись літака рукою, і в ту ж саму мить через якийсь примхливий подмух вітру, чи, може, через мізерний прорахунок Макпростака літак неначе злегка провалився і пропелером розрубав Малюка Семпсона навпіл.