Док Дайлік заверещав і побіг висловлювати протест сержантові Трезору, але той із забобонним жахом відсахнувся від нього й порадив не навертатись нікому на очі, аж поки не надійде наказ про те, що робити з його останками.
— Послухай, виходить, він і справді скандзюбився, — шанобливо пом’янув начальника Гас. — Боюсь, я довго тужитиму за ним. По-своєму я його навіть любив, а ти?
— Та вже ж, — скрушно схлипнув Вес. — А взагалі добре, що цей скиглій нарешті відмучився. Я думав, він уже доконає мене своїм клятим кров’яним тиском!
Зате місіс Дайлік зовсім не зраділа, дізнавшись, у свою чергу, з телеграми із Пентагону, що вона — вдова, а її діти — сироти, і порушила нічну тишу Стейтен-Айленда жалісним лементом. Усі сусідки кинулись її втішати, а їхні чоловіки висловили своє співчуття телефоном, сподіваючись у глибині душі, що вдова незабаром переселиться до іншого району і звільнить їх від необхідності щодня висловлювати їй своє співчуття. Минув цілий тиждень безнастанного голосіння, поки вона знайшла в собі сили глянути в очі майбутньому, яке відкривало тепер перед нею та її дітками силу-силенну жахливих проблем. А коли вона майже змирилася зі своєю тяжкою втратою, поштар приніс їй листа за підписом рідного чоловіка, який відчайдушно благав її не вірити жодним поганим новинам. Цей лист приголомшив вдову, як грім серед ясного неба. Дату на ньому вона розібрати не змогла. Лист був написаний квапливо, тремтячою рукою, але вона впізнала той давно знайомий їй, журний, жалісний тон, хоча туги в ньому було ще більше, ніж звичайно. Місіс Дайлік зраділа несказанно. Вона вся залилася сльозами й почала цілувати пожмаканий, замусолений конверт зі штампом військово-польової пошти, а вволю виплакавшись, настрочила чоловікові вдячного листа, вимагаючи пояснень, і повідомила телеграмою Пентагон, що сталась помилка. Військовий департамент ображено заявив у відповідь, що можливість помилки, на жаль, виключається і що місіс Дайлік, очевидно, стала жертвою якогось садиста-містифікатора із ескадрильї, де колись служив її покійний чоловік. Її лист до чоловіка повернувся нерозпечатаний зі штампом «Загинув у бою».
Так нещасна місіс Дайлік овдовіла знову, хоча на цей раз її горе було дещо полегшене повідомленням з Вашінгтона про те, що вона є єдиною власницею військового страхового поліса для військовослужбовців на суму десять тисяч доларів і цю суму може одержати на першу вимогу. Коли вдова усвідомила, що їй із дітьми не загрожує завтра голодна смерть, на її обличчі сяйнула усмішка надії. Це стало поворотним пунктом у її злигоднях. Наступного дня Управління в справах колишніх військовослужбовців письмово повідомило її, що в зв’язку із загибеллю її чоловіка вона одержуватиме довічну пенсію, а зараз їй надається одноразова грошова допомога на погреб чоловіка. До листа було додано чек Державного банку на двісті п’ятдесят доларів. Поступово обрій почав очищатися від хмар. Не минуло й тижня, як надійшов лист із Комітету соціального забезпечення, в якому повідомлялося, що, відповідно до закону 1935 року про пенсійне страхування осіб похилого віку та їхніх утриманців, місіс Дайлік щомісяця одержуватиме допомогу, поки наймолодшому з її дітей не виповниться вісімнадцять років, а зараз може одержати одноразову підмогу на погреб — двісті п’ятдесят доларів. Маючи на руках ці офіційні листи як доказ смерті чоловіка, місіс Дайлік звернулась до страхової компанії виплатити їй страхування за трьома чоловіковими полісами на суму п’ятдесят тисяч доларів кожний; клопотання її було задоволено співчутливо, шанобливо і того ж дня. Кожний новий день приносив їй все нові й неждані дари. Ключ від особистого чоловікового банківського сейфа відкрив їй доступ до четвертого страхового поліса на суму п’ятдесят тисяч доларів та вісімдесяти тисяч готівкою, без будь-якого оподаткування. Братство студентів-медиків, до якого колись належав її чоловік, надало вдові безкоштовну ділянку на цвинтарі, а якесь інше братство, членом якого був Док Дайлік, переказало їй на погреб двісті п’ятдесят доларів. Окружна медична асоціація лікарів також виділила двісті п’ятдесят доларів на погреб загиблого колеги.
Із нею почали загравати чоловіки найближчих подруг, і місіс Дайлік пофарбувала волосся. Її статки безперервно зростали, і місіс Дайлік ставало дедалі важче щоденно нагадувати собі, що всі оці сотні тисяч доларів не замінять їй чоловіка, з яким вона могла б розділити свою щасливу долю. Її вражало, що така сила різних установ та організацій горить бажанням поховати доктора Дайліка, а він тим часом відчайдушно боровся на П’яносі за життя і з похмурим передчуттям сушив собі голову, чому дружина не відповіла на його патетичного листа.