Йоссар’ян не мерзнув, коли настали холоди, завдяки чудовій Вессловій грубці, і він міг би й далі розкошувати в своїм теплім наметі, коли б його не мучили спогади про Вессла і коли б одного дня до намету не вдерлася життєрадісна банда нових сусідів, які прибули у складі двох екіпажів, що їх замовив — і дістав менш як за сорок вісім годин! — після загибелі Малюка Семпсона і Макпростака полковник Пескарт. У Йоссар’яна мимоволі вирвався довгий, гучний і хрипкий зойк протесту, коли він, ледь доплентавши додому після польоту, застав їх у своїм наметі.
Їх було четверо, і вони бавились донесхочу, допомагаючи один одному поставити койки. Вони гарцювали, як лошаки. Щойно вгледівши їх, Йоссар’ян збагнув, що жити разом з ними він не зможе. Всі четверо були пустотливі, запальні й повні кипучої енергії, до того ж дружили ще із самих Штатів. Він просто не міг уявити себе в товаристві цих галасливих, наївних, пустоголових двадцятиоднорічних хлопчаків. Усі вони вже встигли закінчити коледж і були заручені з гарненькими охайненькими дівчатками, фотографії яких уже стояли на цементній грубці, спорудженій Весслом. Вони десь там катались на моторних човнах і грали в теніс. Вони навіть їздили верхи. Один із них уже встиг переспати з жінкою, старшою за нього. У них були спільні знайомі по всій країні, і кожен з них колись учився в одній школі з братом чи сестрою когось іншого. Вони не проминали жодного репортажу про бейсбольні матчі, і їм не було байдуже, яка команда виграє в чемпіонаті з футболу. Як справжні тупаки, вони відзначались чудовим бойовим духом. Хлопчаки щиро раділи, що війна затяглася, тобто вони встигнуть понюхати пороху. Вони навіть і не розпакували ще всіх своїх манатків, а Йоссар’ян уже вигнав їх геть.
Жити з ними під одним дахом — про це не могло бути й мови. Та коли Йоссар’ян твердо роз’яснив це сержантові Трезору, той із сумним виразом на блідо-жовтому конячому обличчі відказав, що новоприбулих офіцерів все-таки доведеться пустити до намету. Він просто не має права брати з полкового складу ще один намет на шість чоловік, тоді як Йоссар’ян мешкає в наметі сам-один.
— А я там зовсім не сам-один, — понуро заперечив Йоссар’ян. — Я мешкаю удвох з небіжчиком. Прах його прізвище, Прах.
— Ой, годі вам, сер, — тяжко зітхнувши, благально мовив сержант Трезор і скоса зиркнув на чотирьох трохи спантеличених новоприбулих офіцерів, які мовчки слухали їхню розмову, стоячи біля входу. — Праха вбито ще під час нальоту на Орв’єто. Вам це добре відомо. Його літак був поруч із вашим.
— Тоді чому ж ви й досі не забрали його речі?
— А тому, що офіційно він до нас не прибував. І прошу вас, капітане, не треба починати все спочатку. Якщо хочете, то можете перебратись до лейтенанта Кристі. Я навіть дам вам людей, щоб перенесли речі.
Але відмовитись від Весслового намету означало б відмовитись від самого Вессла й віддати його на поталу непоштивій банді з чотирьох дурників, які тільки й чекають, щоб поселитися там і сплюндрувати тінь Вессла. Крім того, було б несправедливо, щоб ці галасливі жовтороті шмаркачі прийшли на все готове й задарма дістали найупорядженіший намет на цілім острові. Проте, як пояснив сержант Трезор, наказ є наказ, і Йоссар’янові не залишалось нічого іншого, як поступитись їм частиною своїх володінь, ще й давати їм скрушним голосом поради, як краще розташуватися. Собі він міг дозволити лише короткі ворожі погляди, та й ті були більше схожі на мовчазні перепросини.