— Данбар? — гукнув він.
— Йоссар’ян?!
Вже не ховаючись і важко хекаючи, зморені й засмучені друзі вийшли назустріч один одному на галявину, тримаючи пістолети дулами вниз. Морозне повітря пронизувало їх холодними дрижаками.
— Втекли, падлюки, — сказав Йоссар’ян.
— Вони забрали в мене десять років життя! — озвався Данбар. — Я вже був подумав, що цей сучий син Майло знову бомбить нас. Зроду так не лякався. Хотів би я знати, хто вони, ці нікчеми.
— Один із них — сержант Туз.
— Давай застрелимо його, як собаку! — У Данбара цокотіли зуби. — Ніхто не давав йому права так нас лякати!
Та Йоссар’янові вже не хотілось нікого вбивати.
— Давай краще допоможемо Кристі,— сказав він. — Здається, я його скалічив. Він там, унизу.
Та внизу Кристі вже не було, хоча по крові на камінні Йоссар’ян точно визначив те місце. Не знайшли вони Кристі і в наметі. Вони розшукували його всю ніч, а вранці виявилося, що Кристі лежить у шпиталі з перебитим носом, і вони теж лягли до шпиталю. Кристі спочатку злякався, а потім аж засяяв, приємно вражений, коли сестра Занудер ввела до палати його приятелів, одягнутих у халати та взутих у пантофлі, й показала їм вільні ліжка. На носі в Кристі був товстелезний гіпсовий лубок, під очима спухли чорні кола. Коли Йоссар’ян підійшов до нього, щоб перепросити за вчорашнє, Кристі залився сором’язливим рум’янцем і зніяковіло почав пояснювати, як йому жаль, що все так сталося. Йоссар’ян відчував себе препаскудно. Він просто не міг дивитись на спотворене обличчя друга, хоча, правду кажучи, Кристі виглядав так кумедно, що, глянувши на нього, важко було стримати сміх. Данбара від їхніх ніжностей мало не замлоїло, тож усі троє відчули справжнє полегшення, коли до палати приплентав Голодний Джо зі своєю хитромудрою камерою та липовими симптомами апендициту. Голодний Джо прагнув влаштуватись якнайближче до Йоссар’яна, щоб зафіксувати на плівці, як Йоссар’ян лізе під спідницю до сестри Качкіт. Та він сильно прогадав — як, до речі, і сам Йоссар’ян, — бо сестра Качкіт поклала собі вийти заміж за якогось із лікарів, оскільки всі вони робили чималі гроші, і тому не хотіла ризикувати своїм добрим ім’ям перед потенційними чоловіками. Голодний Джо відразу занудьгував і не знаходив собі місця, аж поки до палати не привели ще одного хворого — кого б ви гадали? — капелана, вирядженого в бордовий вельветовий халат. Капелан сяяв, як мідний таз, і марно намагався зігнати зі свого худого обличчя вдоволену променисту усмішку. Він потрапив до шпиталю зі скаргами на болі в ділянці серця, що виникли, на думку лікарів, від надлишку газів у шлунку, і з тяжкою формою вісконсінського лишая.
— Що воно за чортівня, цей ваш вісконсінський лишай? — запитав Йоссар’ян.
— Те саме цікавить і лікарів! — з гордістю відказав капелан і зайшовся реготом. Досі ніхто не бачив його таким жвавим, таким щасливим. — Вісконсінського лишая в природі не Існує. Невже не ясно? Я збрехав! Я вступив у змову з лікарями. Я їм пообіцяв, що скажу, коли пройде мій вісконсінський лишай, якщо вони мені пообіцяють, що не намагатимуться його лікувати. А я ще ніколи не брехав. Хіба ж це не чудово?
Капелан согрішив, але з цього вийшло не зло, а добро. Нормальний глузд підказував йому, що брехати й ухилятись від виконання своїх обов’язків — це гріх, а гріх, як усім відомо, є зло, і сподіватися добра від зла — безглуздя. Однак зло обернулося добром — і він відчував себе пречудово. Отже, з цього логічно випливало, що брехати й ухилятись від виконання своїх обов’язків не є гріх. Це божественне прозріння озброїло капелана арсеналом бездоганних захисних силогізмів, і він дякував долі за свою безцінну знахідку. Сталося справжнє чудо. Йому тепер було нічого не варто трактувати порок як доброчесність, наклеп як істину, імпотенцію як стриманість, погорду як скромність, грабування як філантропію, шахрайство як чесність, блюзнірство як мудрість, жорстокість як патріотизм, а садизм як справедливість. Користуватися з цієї методи міг кожний смертний, великого розуму вона не потребувала. Потрібна була лише аморальна послідовність, і тоді немає таких вчинків, яких не можна було б виправдати.