— Так, Майло, я згоден, це таки несправедливо. Але нічого не вдієш, треба терпіти, друже!
— Я от думаю, сер, а чи не міг би хто політати за мене?
— Я от думаю, а чи не міг би хто політати за тебе, га, Майло? — мовив полковник Пескарт. — Я, далебі, зроблю запит на тих шахтарів, що страйкують в Пенсільванії та Західній Вірджінії, так?
— їх довелось би надто довго вчить літати, сер, — рішуче мотнув головою Майло. — Може, краще знайти когось у нашім полку, сер, та навіть у моїй ескадрильї? Кінець кінцем, для кого ж я стараюсь, як не для них? То нехай би зробили щось і для мене.
— Слухай, а чому б нам не знайти когось у нашім полку, Майло, та навіть у твоїй ескадрильї?! — плеснув себе долонею по лобі полковник Пескарт. — Кінець кінцем, для кого ж ти стараєшся, як не для них?! То нехай зроблять щось для тебе!
— Цілком слушно, сер.
— Цілком слушно, Майло.
— Врешті, вони б могли літати по черзі, сер!
— Врешті, вони могли б літати за тебе по черзі, Майло!
— А кому за те буде честь і слава?
— Звичайно ж тобі, Майло?! Адже це будуть твої бойові завдання! І якщо, виконуючи їх, хтось заслужить ордена, то цей орден, звичайно, одержиш ти.
— А що, як його підіб’ють?
— То так і буде, Майло. врешті, як і підіб’ють, то який тобі клопіт? Гірше інше…
— Ви про норму бойових вильотів, сер? Звичайно, її доведеться знову збільшити.
— Я, звичайно, міг би її збільшити, Майло, тільки я не певний, що мій новий наказ примусить їх літати. Вони і так уже ремствують, що я підвищив норму до сімдєсяти. От коли б умовити хоч одного з офіцерів, можливо б, інші наслідували його приклад…
— Кристі згодний літати понад норму, сер, — доповів Майло. — Щойно я довідався по секрету, що Кристі ладний на все, аби тільки не розлучатися з однією кралею, без якої він жити не може.
— От і чудово! — вигукнув полковник Пескарт і ляснув долонями на знак перемоги. — Я не проти, нехай літає й далі! Я навіть підніму норму до вісімдесяти, хай знає наших генерал Бидл! А щоб цей клятий Йоссар’ян більше тут не смердів, я знову посаджу його в літак і в бій, поки й не гигне!
— Йоссар’яна?! — На чесне, простацьке Майлове обличчя набігла раптом тінь глибокої стурбованості, і він задумливо покрутив кінчик свого рудуватого вуса.
— Саме його! А то, кажуть, ходить тут і натякає, що своє відлітав, і прощавай, зброє! Нехай він і справді відлітав своє, але ж він ще не відлітав твого, правильно я кажу, Майло, га? Ха-ха! Ото буде йому подаруночок!
— Йоссар’ян — мій приятель, — спробував заперечити Майло. — І я не хотів би, щоб він постраждав через мене, сер. Я багато чим зобов’язаний йому. Може, ви могли б зробити для нього виняток, га?
— Ні, ні, тільки не це, Майло! — закудкудакав, шокований такою пропозицією полковник Пескарт. — Ми не можемо заводити собі фаворитів серед підлеглих! Це було б несправедливо щодо інших, хіба ж не так?
— Йоссар’ян мені, звичайно, дорогий, — провадив Майло, і далі самовіддано вигороджуючи Йоссар’яна. — Та, на жаль, є ще й справедливість, а справедливість мені дорожча. Отже, Йоссар’янові доведеться ризикувати нарівні з усіма, слушно я кажу?
— Слушно, цілком слушно, Майло.
— Що слушно, то слушно, сер, — погодився Майло. — Бо чим він, власне, кращий за інших, га?.. То з якої рації він повинен мати якісь особливі привілеї?
— Справді, з якої рації, Майло? Що справедливо, то справедливо!
На цей раз Йоссар’ян не мав навіть часу, щоб лягти до шпиталю: полковник Пескарт оголосив свій наказ про обов’язкових вісімдесят вильотів під вечір того ж самого дня, так само Йоссар’ян не встиг відтворити Кристі від участі в наступному вильоті, не встиг і змовитися зі Жлобсом ухекати полковника Пескарта; на ранок, щойно розвиднілося, полк підняли по тривозі. І, сяк-так нагодувавши льотчиків сухим пайком, тут же загнали до грузовиків, які швидше вітру помчали спочатку на інструктаж, далі на аеродром, де гуркотливі бензозаправники вже перекачували бензин у баки літаків, а збройові команди квапливо піднімали лебідками тисячофунтові фугаски для бомбових відсіків. Усі бігали, як божевільні, а тільки-но літаки заправилися, механіки почали прогрівати мотори.
Розвідка доповіла, що цього ранку німці збираються відбуксувати із ремонтного доку в Спеції пошкоджений італійський крейсер і затопити його перед вузьким входом до гавані, щоб таким чином унеможливити кораблям союзників, коли ті займуть місто, швартуватися в порту. На цей раз дані розвідки виявились напрочуд точними. Коли літаки підійшли з заходу до гавані, величезний крейсер був уже на півдорозі до місця затоплення, і вони рознесли його вщент. Кожна ланка відзначалась прямим попаданням, і всі страшенно пишалися з того, аж поки не потрапили всі, як один, під лютий обстріл зенітних батарей: гармати били звідусіль, з усієї величезної підкови, що її утворювало гористе узбережжя. Навіть незворушний Тупермейєр і той зненацька удався до найкарколомніших протизенітних маневрів, щоб вирватись із вогню, а Жлобс, ведучи передній літак ланки, повернув праворуч по команді «ліворуч» і, зачепивши крилом сусіднього літака, геть-чисто відчикрижив йому хвоста.