— Це ви, капелан Святмен? — запитав зненацька брутальний голос, і чиясь дужа рука сходила його за лікоть.
Капелан з подивом озирнувся: перед ним задирливо шкірився кремезний, головатий, рожевощокий вусань з полковничими відзнаками. Капелан бачив його вперше.
— Так, це я. А в чому річ?
Пальці, що стиснули руку капелана, робили йому боляче. Він спробував був вивільнитись, але марно.
— Ходімте зі мною, — наказав полковник.
— Куди? Навіщо? — відсахнувся спантеличений капелан. — І взагалі, хто ви такий?
— Ви б краще не опирались, отче, — промовив кощавий, схожий на шуліку майор, який зненацька виріс із другого боку. — Ми представники закону. Вам доведеться відповісти на кілька запитань. — В голосі майора капелан вчув поштиве співчуття.
— Яких іще запитань? Що це значить?
— Ви капелан Святмен? — перепитав огрядний полковник.
— Так, він, він! — підказав сержант Безбог.
— Виконуйте наказ, капелане! — Зневажливо і злісно вишкіривши зуби, каркнув капітан Гадд. — Ідіть і сідайте в машину, бо буде гірше.
Чиїсь руки підхопили його, як пір’їну, і потягли до машини. Він хотів гукнути на поміч Йоссар’яна, але той був надто далеко і все одно не почув би. Ті, що стояли ближче, спостерігали цю сцену з усе більшою цікавістю. Згораючи від сорому, капелан низько похилив голову і, вже не опираючись, дозволив посадовити себе на заднє сидіння штабної машини. Там він опинився між червонопиким полковником та кощавим, єлейно-вкрадливим майором. Капелан мимоволі простяг перед ними руки, але наручників на нього не наділи. На передньому сидінні їх чекав ще один офіцер. За кермо скочив здоровезний капрал з військової поліції в білому шоломі і з ланцюжком і свистком на шиї. Капелан так і не наважився підвести очі, поки закрита машина, перевалюючись із боку на бік, не виїхала з розташування ескадрильї і не помчала вибоїстим шляхом.
— Куди ви мене везете? — боязко й винувато запитав капелан, все ще не підводячи погляду, — йому раптом здалося, що його збираються звинуватити в зіткненні літаків і в смерті Кристі.— Що я такого зробив?
— Ти от що, хлопче: краще не патякай, — порадив йому полковник. — Тут питати будемо ми.
— А це вже зайве, — зауважив майор. — Можна й без образ.
— Тоді нехай не патякає, поки його не питають.
— Ви не патякайте, святий отче, поки ми вас не питаємо, — мовив доброзичливий майор. — Так буде краще.
— Зовсім не обов’язково називати мене святим отцем, — мовив капелан. — Я не католик.
— І я не католик, отче, — сказав майор. — Але я такий побожний, що для мене всі служителі господа — святі отці.
— Він певно, й гадки не має, що у нас в окопах можуть сидіти атеїсти, — хихикнув полковник і по-приятельському штурхонув капелана в бік. — Ану, просвіти його щодо атеїстів, капелане. Є вони у нас в окопах чи нема?
— Не знаю, сер, — відказав капелан. — Мені не доводилось бувати в окопах.
— На небі вам теж не доводилось бувати, — озирнувшись із переднього сидіння, глузливо кинув йому третій офіцер. — Отже, по-вашому, і неба немає!
— Чи, може, є? — запитав полковник.
— Ви вчинили дуже тяжкий злочин, отче, — сказав майор.
— Який злочин?
— Цього ми поки що не знаємо, — сказав полковник. — Але дізнаємось. Єдине, що ми знаємо, це те, що злочин дуже тяжкий.
Завищали шини, автомобіль звернув з дороги і, майже не сповільнюючи швидкості, підкотив до штабу полку, а далі, об’їхавши будинок, зупинився перед невеличкими дверима. Офіцери вийшли з машини й повели капелана хиткими дерев’яними сходами донизу, в підвал — у сире, похмуре приміщення з низькою цементною стелею й голими кам’яними стінами. З усіх кутків звисало павутиння. Велетенська стонога прошелестіла по підлозі і зникла під водогінною трубою. Капелана посадовили на дерев’яний стілець з прямою спинкою навпроти невеличкого порожнього столика.