— Вимкніть світло, — стиха кинув він, не повертаючи голови. — Воно мене дратує.
— Дякую вам, сер, — кволо усміхнувшись, пробелькотів капелан. — І, будь ласка, воду — теж.
— Нехай тече, — сказав третій офіцер. — Вода мені не заважає.— Він трохи підсмикнув штанини, щоб не попсувати гострі складки.
— Назвіть мені ваше віросповідання, капелане, — рівним голосом промовив він.
— Я анабаптист, сер.
— Досить підозріла релігія, вам не здається?
— Підозріла? — простодушно здивувався капелан. — Чим же вона підозріла, сер?
— Ну, хоча б уже тим, що я про неї нічого не знаю. Хіба ж цього мало? Хіба вже це не робить її підозрілою, га?
— Не знаю, сер, — затинаючись від ніяковості, дипломатично відповів капелан. У його співрозмовника не було жодних відзнак, і це спантеличувало капелана. Він навіть не був певний, чи треба величати його «сер». Хто він такий? І чи має він право допитувати його?
— Капелане, свого часу я вивчав латину. Я чесно попереджаю вас про це, перш ніж поставити наступне запитання. Чи означає слово «анабаптист» тільки те, що ви не баптист?
— О ні, сер! Тут все набагато складніше.
— То ви баптист?
— Ні, сер.
— Виходить, ви не баптист, так?
— Не знаю, що вам сказати, сер…
— Не розумію, якого біса ви сперечаєтеся зі мною? Адже щойно ви самі призналися, що ви не баптист. Але, признавшись, що ви не баптист, капелане, ви й досі не сказали нам, хто ви насправді. Ви можете виявитись чим завгодно й ким завгодно. — З хитрою й багатозначною міною він подався вперед. — Ви можете навіть виявитись, — додав він, — Вашингтоном Ірвінгом, правда?
— Вашінгтоном Ірвінгом? — здивовано перепитав капелан.
— Ну, давай, Вашінгтоне, карти на стіл, — нетерпляче втрутився опасистий полковник. — Кажи вже все, як є. Адже нам відомо, що ти вкрав помідор!
Капелан на якусь мить отетерів, потім знервовано, але з полегшенням хихотнув.
— Ах, он воно що! — вигукнув він. — Нарешті, я починаю дещо розуміти. Я зовсім не крав того помідора, сер. Полковник Пескарт сам дав його мені. Як не вірите, поспитайте в нього.
В дальньому кінці підвалу відчинилися двері, і звідти, немов із стінної шафи, вийшов полковник Пескарт.
— Привіт, полковнику! Полковнику, цей тип запевняє, що ви дали йому помідор. Це правда?
— З якої речі я давав би йому помідори? — відказав полковник Пескарт.
— Дякую полковнику, у мене все.
— Не варто дякувати, полковнику, — мовив полковник Пескарт і вийшов з підземелля, щільно причинивши за собою двері.
— Ну, капелане? Що ти тепер скажеш?
— Він сам мені його сунув! — люто, немов той кіт, прошипів капелан. — Він дав мені його власною рукою!
— Отже, ви обвинувачуєте вашого командира в брехні? Вас так треба розуміти, капелане?
— Ось чому ви намагалися втелющити той помідор сержантові Безбогу, капелане? Хотіли замести сліди?
— Та ні ж бо! — заскиглив у відчаї капелан. — Я запропонував його сержантові Безбогу, бо той помідор був мені непотрібний!
— Навіщо ж ви вкрали його в полковника Пескарта, якщо він був вам непотрібний?
— Та не крав я його в полковника Пескарта!
— Чому ж у вас тоді такий винуватий вигляд, якщо ви не крали?
— Винуватий вигляд? Та я ні в чому не винний!
— Якщо ти ні в чому не винний, то чого б це ми тебе допитували?
— От цього я вже не знаю, — простогнав капелан, ламаючи собі пальці й хитаючи похнюпленою головою. Обличчя його болісно скривилося. — Не знаю.
— Він зловживає нашим терпінням, — мугикнув майор.
— Капелане, — лінивим тоном поновив допит офіцер без відзнак, неквапливо дістаючи з розкритої теки жовтий аркуш паперу з машинописним текстом. — Ось письмова заява полковника Пескарта, в якій він твердить, що ви вкрали у нього помідор. — Офіцер поклав аркуш на стіл текстом донизу й дістав із теки ще одну сторінку. — А ось офіційне свідчення сержанта Безбога. Він заявляє: з того, як ви всіма правдами й неправдами намагалися збути йому цей помідор, він зрозумів, що добуто його сумнівним шляхом.