— Ти навмисне розгойдуєш спільного човна, — з люттю кинув Майло, а Йоссар’ян мовчки кивнув. — Просто ти геть позбавлений того, що зветься відчуттям ліктя!
Йоссар’ян кивнув мовчки і тоді, коли Майло повідомив, що таким баламутам, як він, не місце в їхньому полку, а коли йому не до вподоби порядки, встановлені полковником Пескартом та підполковником Порком, то хай махне до Росії, замість сіяти невдоволення тут.
«А чому б вам самим з полковником Пескартом та підполковником Порком не махнути до Росії, коли вам так не подобається те невдоволення, яке я тут сію?» — хотів уже був запитати в нього Йоссар’ян, але вчасно стримався.
Полковник Пескарт та підполковник Порк завжди ставились до Йоссар’яна, як до рідного сина, провадив далі Майло: хіба ж це не вони дали йому орден за Феррару і навіть підвищили в капітани? Йоссар’ян кивнув. А хто, як не вони, щомісяця платять йому гроші і щоденно його годують? Йоссар’ян кивнув іще раз. Майло був упевнений, що вони милосердно простять його, якщо він перед ними покається й пообіцяє виконати вісімдесят бойових завдань. Йоссар’ян одказав, що мусить подумати, але коли Майло випустив шассі й літак пішов на посадку, він затамував подих і почав молитися за щасливе приземлення. Це ж просто, сміх, як йому остогидло літати!
Рим лежав у руїнах. Аеропорт зазнав бомбардувань ще вісім місяців тому, але досі ще по обидва боки од виходу з льотного поля, обнесеного колючим дротом, бовваніли пласкі бурти з уламків білих кам’яних плит, що їх позгрібали докупи бульдозери. Від Колізею залишився тільки спустошений кістяк. Арка Костянтина лежала на землі. В апартаментах, де мешкала колись Кристієва краля, панував цілковитий розгардіяш. Дівчата, як одна, зникли, залишилась сама стара. Всі шибки були повибивані. Закутана в кілька кофт та спідниць, з головою, обмотаною чорною хусткою, стара сиділа, згорнувши руки, на дерев’яному стільці й кип’ятила воду на електричній плитці в пом’ятій алюмінієвій каструльці. Коли Йоссар’ян зайшов, вона вголос бурмотіла щось сама до себе.
— Згинули! — залементувала вона, перш ніж він устиг про щось її запитати. Обхопивши лікті схрещеними руками, вона скорботно гойдалася вперед-назад, і стілець поскрипував їй у такт. — Згинули!
— Хто?
— Усі. Всі бідолашні дівчатка.
— Куди згинули?
— Геть. Їх вигнали геть на вулицю, всіх до однісінької. Бідолашні дівчатка!
— Вигнали? Хто ж їх вигнав?
— Здоровенні солдатюги з кийками, в білих касках. Вони прийшли сюди разом з нашими карабінерами. Прийшли й кийками повиганяли всіх до одної! Навіть одягтись до ладу не дали… Сердешні мої! їх вигнали майже голими на мороз!
— Їх у чомусь звинуватили?
— Просто вигнали. Прийшли й вигнали геть.
— Навіщо ж було виганяти, коли їх навіть ні в чому не звинуватили?
— Не знаю, — схлипнула стара. — Я нічого не знаю… Але хто ж тепер подбає про мене, коли немає вже бідолашних дівчаток? Хто подбає про мене?
— Але ж мав бути якийсь привід! — заволав Йоссар’ян, ударяючи кулаком по долоні.— Не могли ж вони вдертися сюди ні з того, ні з сього й повиганяти всіх на вулицю?
— Який там привід? — квилила стара. — Який там привід?
— Тоді з якого ж права?
— «Поправка двадцять друга».
— Що?! — Йоссар’ян аж завмер від подиву — відчув, як у нього стигне кров. — Що ти сказала?
— «Поправка двадцять друга», — повторила стара, трясучи головою. — «Поправка двадцять друга». «Поправка двадцять друга» каже, що вони мають право робити все, що в їхній владі, а ми не сміємо їм заважати.