Цей гумор пізніше назвуть «чорним». Або «шибеничним». Хеллер опиниться в компанії прозаїків свого покоління, зарахованих до школи американського абсурдизму, — до неї з різним ступенем обгрунтованості відносили Джона Барта і Курта Воннегута, Дональда Бартельма, Стенлі Елкіна, Джона Хоукса, а родоначальником усієї цієї літературної генерації оголосили Володимира Набокова. Тоді, незабаром після гучного і скандального успіху «Лоліти» (1955), ім’я Набокова було в усіх на вустах. Його почали перевидавати і пропагувати, а наявність учнів — найкращий доказ впливовості майстра.
Хеллер відхрещувався і від цієї спорідненості, і від прилиплого до нього визначення «чорний гуморист». Тим, хто прочитав його роман уважно й неупереджено, було ясно, що до абсурдизму він, дійсно, має лише дуже віддалений стосунок. Як і до «чорного гумору», що являв собою американський різновид естетики, яка в Європі утвердилася, головним чином, стараннями Ежена Іонеско.
Хеллерівський гумор, звичайно, ніяк не назвеш веселим, і якщо перед нами комедія, то дуже сумна, щоб не сказати — гнітюча. Але при очевидній спорідненості засобів, якими досягається такий ефект, у Хеллера, на відміну від абсурдистів, немає умоглядності. «Пастка на дурнів» аж ніяк не схожа на ті «романи заданої ідеї», які обов’язкові в літературі абсурду за самою її природою. Абсурдисти вибудовують дію так, щоб іще й іще раз підтвердилась готова теза про непідвладність суспільного життя ніяким розумним тлумаченням, оскільки в ньому панує сваволя непідконтрольних людині сил. Ідея передує оповіді; оповідь її ілюструє — більш чи менш переконливо, в залежності від обдарованості автора.
Для Хеллера така ілюстративність неприйнятна. Той абсурд, який знов і знов виникає у нас на очах, поки ми читаємо про поневіряння капітана Йоссар’яна та його товаришів по ескадрильї, породжується цілком конкретними причинами. Головна з них — всевладдя бюрократії, якій війна дає справді необмежений простір для виявлення всієї її винахідливості щодо інструкцій та розпоряджень. І герої Хеллера зовсім не схожі на ті персонажі-маски, які природні у Іонеско в «Носорогах» чи «Лисій співачці», у Семюеля Беккета в «Кінці гри», але одразу ж втрачають свою переконливість, потрапивши в стихію реалістичної оповіді. Поки перед нами один із численних маньяків інструкції, який логічно наказує діяти так, що проти подібних дій бунтує саме життя, ми маємо справу з гротеском у чистому його вигляді — і це закономірно, тому що інструкція давно й нероздільно поневолила всіх цих шайскопфів, пескартів, гаддів, не залишивши від людини абсолютно нічого, крім посади. Але зовсім по-іншому сприймаються пілоти ескадрильї, яким і виконувати ці інструкції з усіма їх божевільними параграфами й доповненнями. Чи це отупілий від начальницьких розпоряджень лейтенант Кристі, чи Голодний Джо, який даремно чекав демобілізації, хоч і сумлінно виконував вимоги інструкцій, не замислюючись над ними, чи сам Йоссар’ян — усе це знайомий тип маленької людини, яка опинилась на війні, де пункти наказів, що їх видає власне начальство, стають для неї загрозою куди реальнішою, ніж вогонь німецьких зеніток або кулемети німецьких винищувачів.
Даремно було б шукати відповідності цим персонажам у того ж Беккета, як і в Набокова чи його справжніх американських учнів, одним із яких є, наприклад, Хоукс. Тут інша художня генеалогія. Встановлюючи її, ми напевно згадаємо кінематограф Чапліна — перш за все «Нові часи», що відгукуються в романі Хеллера чи не цитатно. І ще — гумористику Марка Твена з усіма його гротесками на грані шаржу, з безліччю сюжетних небилиць, які виявляються набагато точнішим аналогом дійсності, ніж скрупульозна «правда життя», з фарсом, начиненим жорстокістю, з тією ж типовою людиною з натовпу, для якої немає іншого захисту від навколишніх жахів, ніж власна кмітливість та вміння бачити смішне навіть у трагічному.
І ось такий персонаж поставлений Хеллером в умови, коли страждання й жахи війни поєднуються з агресивним абсурдом, упевнено і небезкорисливо насаджуваним бюрократією. Робити це їй легко, адже вона озброєна двадцять другою поправкою до армійського статуту. Це блискучий зразок «демократичної» демагогії: зовні — сувора законність, що гарантує індивідові його невід’ємні права, а по суті — цілковита несвобода, зневаження найелементарніших принципів і норм людських стосунків в ім’я якоїсь «вищої необхідності». Абсурд стає кричущим, самоочевидним, але виправдання йому в бюрократії завжди під рукою — на війні не розмірковують, на війні належить точно виконувати вказівки, що надійшли із сфер зовсім уже не доступних рядовим її учасникам. Наказано бомбити власну авіабазу — отже, на те є якісь вищі стратегічні міркування. Наказано доставити противникові продовольство із власних складів — отже, тут якийсь особливо хитромудрий розрахунок на користь справі. Комусь це здається диким, хтось запідозрить, що начальство з’їхало з глузду? Що ж, такі підозри можна висловити навіть уголос — поправка двадцять друга цього не забороняє. Вона дає військовослужбовцям право на незалежну думку, як і багато інших прав, — вони не зобов’язані робити ненормованих вильотів, ніхто не змушує їх жити в неопалюваних наметах, ніхто не вимагає, щоб вони геть усі ставали расистами та антикомуністами… Тисячі прав і одне-єдине застереження: якщо скористаєшся хоча б одним із них, бюрократія тебе умертвить — не в метафоричному, а в най буквальнішому смислі. До подібної казуїстики, здається, не домудрувався жоден демагог за всю історію людства.