З дружиною лейтенанта Шайскопфа Йоссар’ян мало не помирав від нудьги, хоча і любив її. Ця психопатка закінчила з відзнакою рахівничий факультет Вартонського комерційного коледжу, але так і не навчилася без клопоту порахувати щомісяця до двадцяти восьми.
— А знаєш, любий, у нас буде дитинка, — раз на місяць інформувала вона Йоссар’яна.
— Не дурій, — позіхав він.
— Ні, я серйозно, котику, — наполягала вона.
— Я теж.
— А знаєш, любий, у нас буде дитинка, — інформувала вона й свого чоловіка.
— Відчепись, мені ніколи! — роздратовано огризався лейтенант Шайскопф. — Невже ти забула, що в мене на носі огляд-парад?!
Лейтенанта Шайскопфа мучили інші проблеми: він прагнув за всяку ціну зайняти перше місце на наступному стройовому огляді-параді й підвести Мудренджера під дисциплінарну комісію за організацію змови з метою повалення взводних командирів, призначених лейтенантом Шайскопфом.
Мудренджер був баламут і до того ж розумник, а лейтенант Шайскопф добре знав, що за такими треба пильнувати і день і ніч. Сьогодні він баламутить училище, а завтра, дивися, збаламутить увесь світ. Мудренджер багато думав, а таким, як уже встиг переконатися Шайскопф, пальця в рот не клади. Такі люди небезпечні, можна чекати від них чого завгодно, тож навіть нові комвзводи, обрані за напученням Мудренджера, тепер горіли бажанням посвідчити проти нього.
Справу на Мудренджера то заводили, то припиняли. Бракувало дрібнички — ніхто не знав, що саме йому пришити, а пришити Мудренджерові зневагу до стройових оглядів-парадів було б занадто, бо до стройових оглядів-парадів він ставився з не меншою ревністю, ніж сам лейтенант Шайскопф.
Щонеділі пополудні сонні курсанти вилазили з казарм, вишиковувались у шеренги по дванадцять чоловік, і, напівживі з похмілля, крекчучи й охаючи, чалапали до парадного плацу. Зайнявши там одведене їм місце серед кількох десятків інших ескадриль, вони нерухомо стояли годину чи дві під пекучим каліфорнійським сонцем — чекали, поки зомліє стільки народу, що навчання можна буде вважати закінченим. Збоку уздовж плацу рядами стояли машини «швидкої допомоги», біля них — санітари з ношами й портативними раціями; на дахах розташовувалися спостерігачі з біноклями. Училищний писар фіксував кількість запаморочень, а заправляв першим етапом усієї операції офіцер-медик з бухгалтерським хистом. Він міряв удари пульсів і перевіряв підрахунки писаря. Коли всі машини «швидкої допомоги» битком набивались непритомними, офіцер-медик давав знак диригентові оркестру грати похідний марш. Тоді ескадрильї в установленому порядку марширували плацом і, виконавши незграбний поворот біля трибуни з офіцерами, знову плентали через весь плац назад до казарм.
Коли курсанти чимчикували повз трибуну, їхню стройову виучку оцінювали офіцери училища на чолі з гладким, дебелим полковником з великими пишними вусами. Найкраща ескадрилья кожного курсу одержувала нікому не потрібний жовтий вимпел на довгій дерев’яній шпичці. Найкраща ескадрилья училища одержувала червоний вимпел на ще довшій шпичці, від якого користі було ще менше, бо довга шпичка була куди важча й тарганити її доводилося цілий тиждень, аж поки наступної неділі вимпел не відвойовувала якась інша ескадрилья. Йоссар’янові ідея нагородження вимпелами видавалася абсолютно безглуздою: ні тобі грошей, ні якихось суспільних привілеїв. Подібно до олімпійських медалей чи кубків тенісних чемпіонатів вони лиш вінчали нагороджених ідіотською славою найкращих майстрів нікому не потрібної справи.
Не менш безглуздими видавались йому й самі огляди-паради, яких він терпіти не міг, передусім за їхню войовничість. Йому було гидко дивитись огляди-паради, чути цю музику й тупіт кроків, а найгірше було те, що він сам, усупереч своїй волі, був утягнутий у це ідіотське тупцювання. Курсантові авіаучилища й так жилося несолодко; навіщо ж іще примушувати його щонеділі знемагати в муштрі під пекучим полуденним сонцем, як звичайного солдата? А жилось курсантові несолодко насамперед тому, що з кожним днем ставало дедалі ясніше: війна не завершиться раніше, аніж скінчиться навчання. А хіба ж не тому добровільно подався він до авіаучилища, що саме в ньому сподівався відсвяткувати перемогу?! Як призовник, направлений на навчання до училища, він повинен був кілька тижнів дожидатися, поки його запишуть у той чи той клас, потім іще кільканадцять тижнів учитися на штурмана-бомбардира, далі ще кілька тижнів виконувати тренувальні польоти — і лише потому опинитись десь за океаном. Ніяка благословенна богом війна не могла тривати так довго! Тому що, як Йоссар’янові втовкмачували змалку, бог був на його боці, а бог, як йому змалку втовкмачували, був всемогутній. Проте війні не було видно кінця-краю, а навчання мало от-от скінчитися.