Що ж до лейтенанта Шайскопфа, то він, навпаки, відчайдушно прагнув вибитися в перші на оглядах-парадах. Мало не до світсонця просиджував він за теоретичними розробками, а його нещасна дружина лише млосно кліпала на нього з подружнього ліжка, скрушно гортаючи улюблені сторінки сексопатологічних праць Крафта-Ебінга.
Чоловік же студіював підручники з маршировки. Поринувши в них, він міг цілими годинами переставляти на столі шоколадних солдатиків, яких закуповував собі цілими коробками, а коли це військо починало розм’якати й танути в руках, лейтенант Шайскопф тут же швидко й оперативно виводив на плац свій надійний резерв — пластмасових ковбоїв — і теж вишиковував їх у рівні шеренги, по дванадцять у ряд; цих ковбоїв він виписував собі поштою на вигадане ім’я і ховав на світанку під замок, подалі від чужого ока. В нього була ще одна настільна книга — альбом анатомічних малюнків Леонардо да Вінчі.
Якось пізно увечері він відчув, що йому необхідна жива модель.
— Встать! — наказав він дружині.— По кімнаті стройовим кроком руш!
— Голячка? — з надією в голосі грайливо запитала вона.
У розпачі лейтенант Шайскопф лиш мовчки затулив руками очі. Він проклинав свою гірку долю, що прикувала його шлюбними ланцюгами до цієї жінки, яка, у полоні своєї мерзенної хтивості, не помічає навіть тієї титанічної боротьби, яку веде він за високі, майже недосяжні ідеали, що їх повинна обстоювати кожна справді шляхетна людина.
— Ти хоч би коли пошмагав мене! — кокетно накопиливши губки, однієї прекрасної ночі поскаржилась вона.
— Мені ніколи! — нетерпляче одгавкувався він. — Ти розумієш слово «ніколи»?! Невже ти забула, що в мене на носі огляд-парад?!
Лейтенантові Шайскопфу і справді було ніколи. Настала неділя, до наступного параду лишилося всього сім днів, а час біжить як скажений. На трьох попередніх оглядах-парадах його ескадрилья була на останньому місці. Ще ніколи репутація лейтенанта Шайскопфа не падала так низько, і він день і ніч сушив собі голову, гарячково шукаючи якогось виходу із скрути. Лейтенант обміркував навіть такий спосіб: дванадцять курсантів, цілу шеренгу, прибити цвяхами до довгого, два на чотири дюйми в перерізі, дубового бруса і таким чином забезпечити їхнє рівняння. Цей варіант виявився нездійсненним тільки через брак хромованих шарнірів, без яких бездоганний поворот на дев’яносто градусів був практично неможливий. Лейтенант Шайскопф, на жаль, не міг сподіватися, що йому вдасться добути в квартирмейстера таку силу хромованих шарнірів, а тим більше — умовити шпитальних шарлатанів хірургів, щоб ті вчасно і якісно вмонтували їх у курсантські крижі.
Через тиждень після того, як, послухавшись Мудренджера, лейтенант Шайскопф дозволив курсантам обрати взводних командирів, його ескадрилья здобула жовтий вимпел. Цей несподіваний успіх так окрилив лейтенанта Шайскопфа, що він тієї ж ночі добряче торохнув шпичкою по голові свою дружину, коли вона спробувала затягти його до ліжка, бажаючи гідно відсвяткувати перемогу, а заразом продемонструвати свою глибоку зневагу до міщанської техніки сексу, усталеної західною цивілізацією.
Наступної неділі ескадрилья здобула червоного вимпела, і лейтенант Шайскопф не тямив себе від щастя. А ще через тиждень його ескадрилья вперше в історії училища здобула червоного вимпела вдруге підряд! Після цього лейтенант Шайскопф так увірував у свої можливості, що вирішив зробити начальству нечуваний сюрприз. Під час своїх нічних студій він десь вичитав, що на церемоніальному марші замість махати руками туди й сюди, як воно повелося, належить піднімати їх від середини стегна не більш, як на три дюйми, — тоді у споглядача буде враження, ніби руки взагалі лишаються на місці!
Лейтенант Шайскопф готував свою операцію надзвичайно ретельно й у цілковитій таємниці. Спочатку всі курсанти його ескадрильї врочисто присяглися не розголошувати лейтенантового секрету. Потім вони під покровом ночі потай відбували репетиції на запасному плаці. Марширували в непроглядній пітьмі, зосліпу налітаючи один на одного, проте марюкатися було суворо заборонено. Ескадрилья вчилася ходити, не вимахуючи руками! У лейтенанта Шайскопфа спочатку була інша ідея: нехай би його приятель-слюсар прилаштував у своїй майстерні кожному курсантові до стегна хромований штирок і сполучив його із зап’ястям з допомогою мідного тросика в три дюйми завдовжки. Та на це, по-перше, вже не стало б часу — його завжди не вистачає,— і, по-друге, коли йде війна, добрячого мідного тросика теж годі знайти. Крім того, як подумати глибше, ті самі тросики можуть завадити курсантам належним чином падати з ніг під час хвилюючої «паморочної церемонії», що передує маршируванню, а неспроможність належним чином умлівати могла б негативно позначитись на загальній оцінці для ескадрильї.