Цілий тиждень лейтенант Шайскопф, заходячи до офіцерського клубу, посміювався собі в бороду — гамував радість. Його найближчі приятелі даремно сушили собі голови, намагаючись здогадатися, що то за знак.
— Цікаво, що це надумав наш Лайноглав? — демонструючи знання німецької мови, запитав лейтенант Шмигль.
У відповідь на всі запитання колег лейтенант Шайскопф тільки багатозначно всміхався.
— Майте терплячку, — промовив він. — У неділю самі побачите.
І коли настала неділя, лейтенант Шайскопф нарешті явив світові свій епохальний сюрприз, явив з віртуозною майстерністю бувалого імпресаріо. Він не зронив жодного слова, поки повз трибуни кривими, як і завжди, рядами брели чужі ескадрильї. Він не зморгнув оком навіть тоді, коли з’явились передні ряди його ескадрильї. Вгледівши курсантів, що не махали руками, офіцери, всі, як один, пороззявляли роти з подиву. По трибуні прокотилася хвиля паніки. Лейтенант Шайскопф скромно тримався в тіні аж до тієї хвилини, коли гладкий полковник із великим пишним вусом рвучко повернув до нього люте, налите кров’ю обличчя, і лиш тоді лейтенант Шайскопф видав пояснення, яке відтоді обезсмертило його ім’я.
— Зверніть увагу, полковнику, — коротко мовив він. — Ідуть без рук.
І тут же роздав враженій, скам’янілій аудиторії належним чином завірені в штабі фотокопії тої всіма забутої інструкції, на основі якої він і побудував свій вікопомний тріумф. То була зоряна година в житті лейтенанта Шайскопфа: він виграв першість, буквально не ворухнувши жодним пальцем. Червоний вимпел перейшов до нього навічно, а це взагалі поклало край недільним оглядам-парадам, оскільки під час війни добрячий червоний вимпел став не менш дефіцитним, аніж добрячий мідний тросик. Лейтенант Шайскопф, не сходячи з місця, став старшим лейтенантом Шайскопфом і відтоді стрімко пішов угору. Мало хто з колег сумнівався тепер у тому, що Шайскопф — новий воєнний геній.
— Ну й Шайскопф! — зауважив лейтенант Дупкіс. — Справжній воєнний геній!
— І що геній, то геній, — погодився лейтенант Шмигль. — Та краще б він навчився як слід шмагати свою жінку.
— Не бачу тут нічогісінько спільного, — холодно відказав лейтенант Дупкіс. — От лейтенант Бембіс шмагає свою перед кожним актом, а чого він вартий на оглядах-парадах?
— Ну то й що? — заперечив йому лейтенант Шмигль. — Шмагання — це шмагання! А кому потрібні ті дурні огляди-паради?
І справді, паради не були потрібні нікому, крім лейтенанта Шайскопфа, а менш за все — гладкому пишновусому полковникові, який був головою дисциплінарної комісії. З грізним риком накинувся він на Мудренджера одразу ж, як той зайшов боязкими кроками в кімнату і спробував був спростувати звинувачення, висунуті проти нього лейтенантом Шайскопфом. Полковник грюкнув кулаком по столу і, добряче забивши собі руку, так розлютився на Мудренджера, що знову грюкнув нею по столу, і, забивши собі руку ще дужче, розлютився ще більше. Лейтенант Шайскопф стулив губи й скрушним поглядом скинув на Мудренджера: надто прикрим і жалюгідним було те враження, яке справляв його вихованець.
— Через два місяці ви відправляєтесь бити макаронників, — заревів гладкий пишновусий полковник. — І не думайте, що це вам хрін собачий!
— Ні, я не думаю, що це — хрін собачий, сер.
— І не перебивайте!
— Слухаюсь, сер.
— А коли перебиваєте, не забувайте казати «сер», — звелів майор Мурлаф.
— Слухаюсь, сер.
— Вам було наказано не перебивати? — холодно запитав майор Мурлаф.
— Але ж я не перебиваю, сер! — запротестував Мудренджер.
— Не перебиваєте. І не кажете «сер». Приплюсуйте до звинувачень, — скомандував майор Мурлаф капралові, що вмів стенографувати, — «невживання „сер“ при старших офіцерах».
— Мурлафе, — мовив полковник, — вам відомо, що ви йолоп?
— Так точно, сер, — насилу видавив із себе майор Мурлаф.
— Тож затуліть свою смердючу пельку і мовчіть. Ви мелете казна-що.