Так, це, звичайно, гротеск, це не схоже на реальну картину війни, навіть таку, яка відкривалась американським солдатам при всій специфічності їхнього досвіду. Але ж Хеллер написав сатиричний твір, а сатира без гротеску — приблизно те ж саме, що Маяковський сказав про вірші одного свого не дуже обдарованого послідовника: «морквяна кава». І, крім того, війна в цьому романі — певною мірою метафора, чи, в усякому разі, образ, що має широкий смисл. На війні, як її показав Хеллер, тільки й проступають з особливою чіткістю закони, що їм підпорядковане все життя в зображуваному світі. Насамперед — закон відчуження, яке досягає тієї стадії, коли людина ні в чому не належить сама собі, оскільки велетенський, схожий на лабіринт, механізм влади контролює буквально кожен її рух, сам залишаючись цілком непідконтрольним людському розуму, моральній нормі, гуманним прагненням індивіда. Як своєрідна гротескна поема про відчуження, роман Хеллера залишиться в літературі XX сторіччя однією з її незабутніх яскравих сторінок. Сьогодні, коли минуло майже тридцять років після появи цієї книжки, можна сказати про це з певністю.
Книжка торкнулася надто болючої теми, і надто очевидно, що зачепила вона не тільки окремі факти, не самі лише жорстокі парадокси буття, де закон відчуження всевладний, навіть не тільки такі його трагічні явища, як світова війна. Вона проникла в саму серцевину життєпорядку, що в ньому домінує відчуження, і зростаюча на цьому грунті бюрократія розпоряджається людськими долями, наче пересуваючи фішки на гральній дошці. І цей шалений світ під пером Хеллера постав немов фантазія, породжена хворобливою уявою, але як система, що функціонує безперебійно, послідовно, раціоналістично, хоч і веде лише до потворних явищ, що стоять за гранню будь-якої раціональності.
У цій системі все логічне, все необхідне, все щільно припасоване одне до одного, і продуманість особливо лякає через те, що на ділі система згубна для «маленької людини», яка стає її бранцем. Чим довершенішою постає така організація, тим менше шансів у зображених Хеллером рядових пілотів вирватися з її тенет і врятувати своє життя. Від тих, хто на собі виносить небезпеки і злигодні війни, не залежить абсолютно нічого: є тільки статути і поправки до статутів, є інструкції і накази, а сама війна починає нагадувати якийсь нескінченний рух циркулярів, що підминають і душать живих людей, про що, між іншим, менш за все замислюються службові особи, які ці циркуляри створюють, удосконалюють і надають їм силу закону.
Логіка цих законів дивовижна своєю беззастережною вірністю силогізмам, що виправдовують найабсурдніші дії, коли вони відповідають бюрократичній мрії про цілковите торжество народженого на папері параграфа над живим життям, яке уперто не бажає вкладатися в рамки навіть найпродуманіших схем. За цією логікою нема нічого протиприродного в тому, що два генерали, які смертельно ненавидять один одного, тасують долі своїх підлеглих, наче йдеться про партію преферансу, а не про долі людей з плоті й крові. За цією логікою цілком відповідають інструкціям віртуозні махінації меткого негідника, який швидко розпізнав таких же, як і він, спритних гендлярів по той бік фронту і налагодив високоефективний бізнес з використанням військової авіації як транспортного засобу.
Герой Хеллера, цей духовний брат чаплінських персонажів із «Золотої лихоманки» і «Вогнів великого міста», стикається з подібною логікою в умовах екстремальних. І, звичайно, вирішувати йому доводиться не питання про міру власної участі в битві проти фашизму, а значно важливішу проблему — як вижити, як протистояти убивчій раціональності, що оточила його з усіх боків. Йоссар’ян, іще вчора — безликий перехожий у натовпі, а нині капітан ВПС США, знаходить рішення зовні найпростіше, а насправді ефемерне: воно у втечі. Він рятується втечею ще задовго до свого дезертирства, він і на базі намагається триматись так, немов огидне блазенство, що іменується бойовим розпорядком, до нього не має аніякого стосунку, а під час польотів — просто скидає бомби куди попало, аби швидше виконати вказівки чергової інструкції і уникнути німецьких зеніток. Він захищається від маньяків закріпленої в параграфах раціональності то добровільно натягнутим на себе клоунським ковпаком, то довготерпінням, то майстерно удаваним тупоумством. А коли всі ці засоби вичерпано, він зважується укласти той сепаратний мир, який колись обрав для себе лейтенант Генрі в Хемінгуея у «Прощавай, зброє!», — і залишає театр воєнних дій.